Новини (моніторинг ЗМІ, статті)

Іноземці із 2010 року будуть зобов`язані надавати відбитки пальців для в`їзду в Україну

Верховна Рада ухвалила Закон «Про внесення змін до статті 25 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства».

Закон зобов’язує іноземців та осіб без громадянства надавати свої біометричні дані для їх фіксації під час оформлення в’їзної візи в дипломатичних представництвах і консульських установах України за кордоном, а також під час проходження прикордонного контролю у пунктах пропуску через державний кордон (якщо інше не передбачено законом та міжнародними договорами України, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України).

Визначення переліку відповідних даних та порядку їх надання віднесено до повноважень Кабінету міністрів України.

Закон набирає чинності з 1 січня 2010 року.

Джерело: УНІАН

Верховный Суд Украины огласил статистику «прослушки»: рост налицо

В 2008 году общими апелляционными судами Украины рассмотрено 25086 представлений правоохранительных органов о предоставлении разрешений на снятие информации с каналов связи, наложения ареста на корреспонденцию, применение других технических средств получения информации, связанное с ограничением конституционных прав граждан.

Для сравнения: в 2005 году таких представлений судами было рассмотрено 15000, в 2006 году – 19649, в 2007 году – 19989.

Об этом говорится в сообщении пресс-службы ВСУ, поступившем в «Обком».

Больше всего таких представлений в 2008 году поступило от руководителей оперативных подразделений Министерства внутренних дел Украины (14815), Службы безопасности Украины (8323) и налоговой милиции (1655). Кроме того, судами рассмотрены 193 представления других органов (в частности, прокуратуры и подразделений пограничной службы).

Больше всего указанных представлений рассмотрели апелляционные суды: г. Киева – 3806, Запорожской – 2460, Донецкой – 1546, Николаевской – 1194, Одесской – 1139, Луганской – 1089, Хмельницкой – 1072, Львовской областей – 1043, а также Автономной Республики Крым – 1785.

Для обеспечения конфиденциальности снятия информации с каналов связи и осуществления других оперативно-розыскных мероприятий Верховным Судом Украины в 2008 году в 163 случаях изменена подсудность рассмотрения представлений относительно предоставления разрешений на проведение таких мероприятий.

Следует отметить, что действующее законодательство неполно и противоречиво регулирует вопрос временного ограничения конституционных прав и свобод человека и гражданина, предусмотренных статьями 30, 31, 32 Конституции Украины, во время проведения оперативно-розыскной деятельности, дознания и досудебного следствия.

С целью обеспечения соблюдения конституционных прав и свобод человека и гражданина, правильного и одинакового применения судами законодательства, которое регулирует порядок предоставления разрешения на проникновение в жилье или к другому владению лица, снятия информации с каналов связи, контроль за перепиской, телефонными разговорами, телеграфной и другой корреспонденцией, применение других технических средств по получению информации, связанное с ограничением конституционных прав граждан, Пленум Верховного Суда Украины в своем Постановлении от 28 марта 2008 года № 2 дал разъяснение судам по вопросам применения такого законодательства

Джерело: ОБКОМ

Відкрите звернення Української Гельсінської спілки з прав людини до Президента України

Верховна Рада України 14 квітня 2009 року прийняла зміни до Закону «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства», що передбачають збір усіма консульськими установами та дипломатичними представництвами України біометричних даних іноземців при видачі віз, а також прикордонниками при перетині державного кордону. Ця процедура повинна бути запроваджена з 1 січня 2010 року.

УГСПЛ звертається до Президента з пропозицією застосувати вето щодо цього закону, оскільки він:
- порушує фундаментальні права людини;
- потягне за собою значні витрати з державного бюджету України без чіткого обґрунтування необхідності та ефективності таких заходів;
- не досягає мети, на яку спрямований – посилення національної безпеки.

Порушення фундаментальних прав людини
Збір біометричних даних є грубим та непропорційним обмеженням громадянських свобод, зокрема, права на приватне життя (приватність), котра гарантується десятками міжнародних угод, учасницями яких є Україна.

В Україні відсутній взагалі захист персональних даних на законодавчому рівні, а також на практиці. Бази з персональними даними українських громадян є у вільному продажу на ринках міст чи в Інтернеті. Цей законопроект дозволить, щоби тепер стали доступними й біометричні бази іноземних громадян.

Україна не ратифікувала Конвенцію Ради Європи № 108 про захист особи в зв’язку з автоматичною обробкою персональних даних (1981 року), що встановлює належні гарантії прав людини в цьому процесі.

Європейський суд з прав людини неодноразово у своїх рішеннях відзначав, що збір, обробка та використання персональних даних без належних гарантій їх захисту, що передбачені, зокрема, згаданою Конвенцією Ради Європи № 108, є безумовним порушенням статті 8 Європейської Конвенції про захист прав людини.

У ЄС, що планує ввести такий збір, США, Японії та інших країнах введення збору біометричних даних відбувається на фоні багаторічного досвіду ефективної законодавчої та адміністративної практики захисту персональних даних, чого, як бачимо, не існує в Україні.

Таким чином, існує вірогідність збільшення заяв іноземців до Європейського суду з прав людини проти України, а також можливість інших ускладнень міжнародних стосунків з іншими країнами внаслідок масового витоку інформації з біометричними даними громадян інших держав.

Очевидно, що коли біометричні дані (відбитки пальців тощо) відомого іноземця потраплять у вільний продаж в Україні, що може, зокрема, бути цікавим для злодіїв, це не пройде непомітним для України.

Запровадження дискримінаційних процедур поводження з усіма іноземцями, як зі злочинцями, безумовно, не сприятиме привабливості нашої країни в очах тисяч туристів і бізнесменів, що в’їжджають до нашої країни. Особливо це дивно спостерігати перед проведенням «ЄВРО – 2012». При цьому, держава не зможе гарантувати їм збереження їхніх даних, а також надавати жодних механізмів захисту їхньої приватності.
Очевидно, що введення цієї системи істотно загальмує рух пасажиропотоків на кордоні та значно збільшить черги при перетині державного кордону України.

Значні витрати з державного бюджету України без чіткого обґрунтування необхідності та ефективності таких заходів
На сьогодні збір біометричних даних не є обов’язковим за міжнародним правом, і є внутрішньою справою кожної країни. Не існує жодного обов’язкового міжнародного документу, що вимагав би від країн запровадження збору біометричних даних осіб.

Проект закону приймався поспіхом, без обговорення, належної оцінки наслідків його прийняття. Парламент одразу прийняв проект у першому та другому остаточному читанні.

Така поспішна процедура витрачання 12,5 млн. гривень з державного бюджету, яка ще й брутально порушує права людини, не може не турбувати.
При цьому ця фінансова оцінка є надто поверхневою, оскільки справжня вартість цього проекту ніким не обраховувалась: не враховані вартість обладнання для кожної дипломатичної місії, прикордонного пункту та центрального серверу, вартість навчання працівників, вартість підтримки цього обладнання, вартість зберігання та обробки такої інформації та багато інших витрат при створенні спеціальної уніфікованої єдиної бази даних для усіх українських консульств і дипломатичних представництв. Наприклад, США витратили на цю систему вже понад 1,7 млрд. доларів США.

Видається, що даний законопроект швидше покликаний вирішувати економічні інтереси окремого підприємства, що буде постачати обладнання для збору біометричних даних, ніж державні інтереси. При цьому ці інтереси будуть забезпечені за рахунок державного бюджету. Держава вже має залежність від одного приватного підприємства, що займається виготовленням паспортів, а цей закон пропонує поглибити цю залежність у іншій сфері. Такі дії, самі пособі, можуть нести загрозу національній безпеці.

Національна безпека не буде захищеною
Запровадження збору біометричних даних є необдуманим копіюванням найбільш неефективного досвіду окремих країн, що не досягне мети, заради якої він ухвалений – забезпечити національну безпеку. Як показує практика країн, що вже впровадили аналогічні системи збору біометричних даних, існує багато інших більш ефективних методів визначення злочинців на кордоні (наприклад, звірка паспортів іноземців з базою даних украдених паспортів Інтерполу).
Проте пропонований захід на сьогодні залишається мало ефективним, зокрема, через ненадійність роботи, вразливість до втручання з боку сторонніх осіб та багатьох інших факторів.

Так, наприклад, оцінка Урядом США своєї системи US-VISIT по збору біометричних даних показала, що:
- після витрачання 1,3 млрд. доларів США протягом 4 років тільки половина системи була запущена в роботу;
- витрати продовжуються на проект, що «не чітко визначений, не спланований, не виправданий відповідно до його вартості, можливих досягнень та ризиків»;
- уряд продовжує фінансувати цю систему без взаємозв’язку з прикордонною та міграційною політикою;
- контроль за визначенням ризиків комп’ютерів і програмного забезпечення був недостатнім, що зумовлює серйозні операційні, технологічні та управлінські виклики;
- слабкості безпеки збільшують ризик неавторизованого прочитання, копіювання, знищення, додавання чи модифікування вразливої персональної інформації. За словами сенатора Д.Лібермана, що є головою Комітету Сенату з національної безпеки, Уряд США «витратив 1,7 млрд. доларів платників податків на програму ідентифікування потенційних терористів на кордоні, проте не вжив заходів безпеки для захисту від них цієї чутливої інформації», що зводить нанівець ефективність цієї системи проти міжнародних злочинних та терористичних угруповань.

Тому, зрештою, не дивують часті збої в роботі цієї системи в США, що призводять до зупинки роботи аеропортів та іншого транспорту через неможливість пропускати іноземних громадян.

Схожі проблеми виникають у ЄС , проте лише при плануванні введення збору біометричних даних.

Очевидно, що складнощі та розмір витрат для України при впровадженні системи збору біометричних даних не будуть меншими, а швидше будуть значно більшими через значно гірше підготовлену інфраструктуру. Й значно більшими є й ризики.

Також очевидно, що, якщо українські державні бази даних є незахищеними, знаходяться вільно в продажі, то, і біометричні дані в ній буде не складно копіювати, додавати, знищувати чи змінювати при потребі, особливо, коли мова йде про організовану злочинність та тероризм. Іншими словами, ця система є настільки вразливою при такій великій кількості користувачів, що вона не може слугувати ефективним бар’єром для захисту національної безпеки, а слугуватиме лише засобом контролю за особами та засобом створення проблем і незручностей для мільйонів осіб.

Таким чином, впровадження збору біометричних даних не здійснює, насправді, захист національної безпеки й національних інтересів, веде до масових порушень фундаментальних прав людини та є фінансово не виправданим, особливо в період тяжкої економічної кризи.

З огляду на це, ми звертаємося до Вас з пропозицією застосувати право вето до цього закону та запропонувати парламенту відхилити цей законопроект.

З повагою,

Аркадій Бущенко,
Голова правління УГСПЛ

Володимир Яворський
Виконавчий директор УГСПЛ

Джерело: УГСПЛ

За українцями стежать та підслуховують завдяки Кабміну. А треба згідно Закону

Конституція України гарантує кожному таємницю листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції. Винятки можуть бути встановлені лише судом, у випадках, передбачених законом, з метою запобігти злочинові, чи з’ясувати істину під час розслідування кримінальної справи, якщо іншими способами отримати інформацію не можливо.

Тобто Конституція передбачає, що вказані вище винятки мають бути передбачені виключно на рівні Закону України. Проте, на сьогодні замість закону діє Постанова КМУ № 1169 від 26.09.2007 року, якою затверджено «Порядок отримання дозволу суду на здійснення заходів, які тимчасово обмежують права людини, та використання добутої інформації».

УГСПЛ звернулася до окружного адміністративного суду міста Києва і посилаючись на Конституцію України, ст. 8 Європейської Конвенції з прав людини («Право на повагу до приватного та сімейного життя») вимагала визнати Постанову Кабінету Міністрів незаконною, та скасувати її.

Суд відмовив у задоволенні цієї вимоги. Проте, видав окрему ухвалу, зі змісту якої вбачається, що оскаржувана Постанова не містить гарантій дотримання прав громадян, що мають забезпечуватися згідно Конвенції, та практики Європейського Суду з прав людини. Наприклад, Постанова не містить заборони передавати протокол та матеріальні носії інформації, що були зібрані протягом розслідування, іншим державним органам.

Окремою ухвалою суд поінформував КМУ та безпосередньо прем’єра Тимошенко про необхідність розробити та винести на розгляд Верховної Ради законопроект щодо Порядку отримання дозволу суду на здійснення заходів, які тимчасово обмежують права людини, та використання добутої інформації. Суд також вказав, що при розробці законопроекту Кабмін дотримувався практики Європейської конвенції з прав людини та Європейського Суду з прав людини. А також запропонував посадовцям використати в розробці законопроекту рекомендації УГСПЛ.

Тепер КМУ не пізніше одного місяця має повідомити суд про вжиті заходи.

Справа була підтримана Фондом стратегічних справ УГСПЛ. Представляв Українську Гельсінську спілку в суді адвокат Вячеслав Якубенко.
Пропонуємо його коментар щодо результатів судового розгляду.

"Судді у розмовах між собою поділяють власні рішення на дві групи: мудрі та справедливі. Очевидно, ця справа вирішена мудро.

Зрозуміло, суд не міг просто відмовити в позові і визнати нормальним існуючий порядок надання дозволів на прослуховування, підглядання, негласне проникнення у приміщення і т.д. Адже ця процедура, затверджена Постановою Кабінету міністрів № 1169, не відповідає цілій низці прецедентів Європейського Суду з прав людини (насамперед Klass. v. Germany (6 вересня 1978 р., № 5029/71), Huvig v. France (24 квітня 1990 р.), Kruslin v. France (24 квітня 1990 р.). Відповідно до ст. 17 Закону „Про виконання рішень та застосування практики Європейського Суду з прав людини”, ці прецеденти, як і будь-які інші рішення Європейського суду з прав людини, є джерелом права для наших судів.

Крім того судді самі розуміють, що діюча процедура надання дозволу на оперативно-технічні заходи, в якій відсутні гарантії дотримання прав людини, може бути використана проти них самих. Ми можемо лише підозрювати, що нині „пишуть” всіх суддів у Києві та апеляційних судах в регіонах. Але самі судді це знають напевно. Іде кампанія із викриття хабарництва в судах, але належним чином задокументованих доказів – обмаль. Прямо порушуючи, закон, прокуратура (і не тільки вона?) зберігає „на всяк випадок” будь-який компромат на суддів. Заступник Генерального прокурора України Кузьмин Р.Р. в інтерв’ю виданню „Коммераснт-Украина” № 236 від 26.12.2008 р. прямо визнав:

«У нас, кроме кассет с записями взяточничества, передачи и дележа денег, есть несколько порнофильмов, отснятых с помощью оперативной камеры в кабинете председателя Львовского административного апелляционного суда. Это же ненормальное явление, когда председатель суда позволяет себе в рабочее время у себя в кабинете устраивать сексуальные оргии».

Не викликає сумнівів, що випадок із суддею Зваричем уже став хрестоматійним, і ця людина обов’язково повинна предстати перед судом і відповісти за всі свої дії.

Але ж, з іншого боку, тут високопосадовець прокуратури повідомив, що ним та його підлеглими вчиняється злочин, передбачений ст. 182 Кримінального кодексу - „Порушення недоторканності приватного життя”. Якщо розслідується справа про хабарництво – для чого в ній зберігати „порнофільми”? Якщо є ознаки злочинів сексуального характеру – тоді треба порушувати ще одну кримінальну справу, а не влаштовувати приватні порносеанси для окремих народних депутатів, агітуючи їх у такий спосіб позбавити суддю Зварича недоторканності.

Якщо навіть судді - стражі закону - виявляються беззахисними перед збоченцями у погонах з відеокамерами, то що вже казати про право на приватність простих смертних?

Але суд, очевидно, боявся іншої крайності – що внаслідок скасування оскаржуваної Постанови оперативно-розшукові підрозділи виявляться повністю безпорадними. Хоч ця Постанова 1169 і недосконала, іншої наразі немає. Тож суд лише звернув увагу Кабміну на необхідність подати в парламент Порядок надання дозволів на здійснення оперативно-технічних заходів у вигляді законопроекту, врахувавши всі застороги щодо дотримання прав людини.

Чи виконає Кабмін таку ухвалу? Сумніваюсь. Зробити практично те саме урядовців зобов’язував Указ Президента № 1556 від 26.09.07 р.

Тож можна припустити, що судитися з Кабінетом Міністрів доведеться ще не раз".

Окрему ухвалу можна прочитати тут: http://www.helsinki.org.ua/index.php?id=1233228499

Автор: Марина Говорухіна

Джерело: http://www.helsinki.org.ua/index.php?id=1233228174

Захист підслуховуваних — справа самих підслуховуваних

Як відомо, депутати від БЮТ направили в усі апеляційні суди країни, а також голові Верховного суду, генеральному та обласним прокурорам списки високопосадовців, телефони яких можуть прослуховувати спецслужби під виглядом оперативно-розшукової діяльності. В депутатських запитах значаться номери мобільних телефонів прем'єр-міністра Юлії Тимошенко, першого віце-прем'єра Олександра Турчинова, заступників голови фракції БЮТ Андрія Кожем'якіна і Андрія Портнова та ін. Насправді ж запобігання незаконному прослуховуванню нині цілком і повністю в руках Юлії Тимошенко.
У січні цього року Окружний апеляційний суд м. Києва, за позовом автора цієї статті, виніс окрему ухвалу, якою доводив до відома Ю.Тимошенко необхідність розробити та подати на розгляд парламенту законопроект щодо Порядку отримання дозволу суду на здійснення заходів, які тимчасово обмежують права людини, та використання добутої інформації, а також дотримання при розробці цього законопроекту ст. 8 Європейської конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, практики Європейського суду з прав людини щодо цієї статті, використавши і пропозиції позивача.

Ця справа підтримувалася Фондом стратегічних справ УГСПЛ.

Нині процедура отримання дозволів на прослуховування телефонів, а також використання отриманих записів регулюються постановою Кабінету міністрів №1169 від 26 вересня 2007 року «Про затвердження Порядку отримання дозволу суду на здійснення заходів, які тимчасово обмежують права людини, та використання добутої інформації». Немає сумніву, що підслуховування в ряді випадків є необхідним, без цього неможливі боротьба з організованою злочинністю, контррозвідувальна діяльність тощо. Але ж і права людини на таємницю телефонних переговорів, невтручання в приватне життя ніхто не скасовував. Очевидно, що потрібні чіткі гарантії дотримання прав людини при здійсненні оперативно-технічних заходів. Тому президент іще в листопаді 2005-го указом №1556/2005 «Про додержання прав людини під час проведення оперативно технічних заходів» зобов'язав Кабмін не лише розробити порядок надання дозволів на зняття інформації з каналів зв'язку, а й одночасно подати до парламенту пропозиції про внесення змін до законів України щодо забезпечення додержання конституційних прав громадян при здійсненні оперативно-розшукових заходів. Проте уряд виконав указ 1556 вибірково: розробив інструкцію, як обмежувати права громадян, проте «забув» підготувати законодавчі гарантії дотримання прав і свобод при здійсненні оперативно-розшукових заходів.

Чогось особливо складного від Кабміну не вимагалося. Вимоги до закону, який регулює процедуру зняття інформації з каналів зв'язку, вже сформульовано у прецедентах Європейського суду з прав людини. Нагадаємо, що відповідно до ст. 17 Закону «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», ці прецеденти є для нас джерелом права.

Отже, такий закон, серед іншого, обов'язково повинен:

- містити список злочинів, здійснення яких може призвести до перехоплення повідомлень;

- обмежуватися випадками, коли фактичні підстави підозрювати особу у вчиненні тяжкого злочину вже виявлені іншими засобами (Klass. v. Germany, 6 вересня 1978 р.);

- передбачати запобіжні заходи проти обміну цими матеріалами між різними державними органами (Huvig v. France, 24 квітня 1990 р.), (Kruslin v. France, 24 квітня 1990 р.);

- визначати обставини, за якими записи можна чи необхідно знищити (Huvig v. France, 24 квітня 1990 р.);

- встановлювати, що треба робити з копіями або переписаними матеріалами, якщо обвинувачену особу буде виправдано (Huvig v. France, 24 квітня 1990 р.).

Ці вимоги проігнорував уряд Януковича у 2007 році, нині від них усіляко відхрещується уряд Ю.Тимошенко. В офіційному запереченні представник Кабміну навіть стверджує, що прецеденти у справах проти Німеччини та Франції є обов'язковими лише для цих двох держав!

Також сторона Кабміну в суді вимагала від позивача доказів про належність до організованого злочинного угруповання: інакше, мовляв, позивач не є таким, і йому не варто боятися прослуховування з боку спецслужб. Тож цікаво, чи після згаданого вище депутатського запиту можна вважати членами ОЗУ Ю.Тимошенко, О.Турчинова, А.Портнова, А.Кожем'якіна? Інакше чого їм боятися?

А якщо серйозно, неконтрольоване прослуховування набуває характеру епідемії. Можливо, згадувана окрема ухвала окружного адмінсуду частково зумовлена ситуацією, в якій опинилися самі судді. Ми можемо лише підозрювати, що нині «пишуть» усіх суддів у Києві та апеляційних судах у регіонах. Але самі судді це знають напевно. Іде кампанія з викриття хабарництва в судах, але належним чином задокументованих доказів поки що мало. Прямо порушуючи закон, прокуратура (і не тільки вона?) зберігає «про всяк випадок» будь-який компромат на суддів.

Тим часом м'яч на половині поля Кабміну. Спливає термін, протягом якого уряд мав поінформувати Окружний адміністративний суд про вжиті заходи для законодавчого гарантування прав і свобод людини при здійсненні оперативно-технічних заходів.

Як відомо, депутати від БЮТ направили в усі апеляційні суди країни, а також голові Верховного суду, генеральному та обласним прокурорам списки високопосадовців, телефони яких можуть прослуховувати спецслужби під виглядом оперативно-розшукової діяльності. В депутатських запитах значаться номери мобільних телефонів прем'єр-міністра Юлії Тимошенко, першого віце-прем'єра Олександра Турчинова, заступників голови фракції БЮТ Андрія Кожем'якіна і Андрія Портнова та ін. Насправді ж запобігання незаконному прослуховуванню нині цілком і повністю в руках Юлії Тимошенко.
У січні цього року Окружний апеляційний суд м. Києва, за позовом автора цієї статті, виніс окрему ухвалу, якою доводив до відома Ю.Тимошенко необхідність розробити та подати на розгляд парламенту законопроект щодо Порядку отримання дозволу суду на здійснення заходів, які тимчасово обмежують права людини, та використання добутої інформації, а також дотримання при розробці цього законопроекту ст. 8 Європейської конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, практики Європейського суду з прав людини щодо цієї статті, використавши і пропозиції позивача.

Ця справа підтримувалася Фондом стратегічних справ УГСПЛ.

Нині процедура отримання дозволів на прослуховування телефонів, а також використання отриманих записів регулюються постановою Кабінету міністрів №1169 від 26 вересня 2007 року «Про затвердження Порядку отримання дозволу суду на здійснення заходів, які тимчасово обмежують права людини, та використання добутої інформації». Немає сумніву, що підслуховування в ряді випадків є необхідним, без цього неможливі боротьба з організованою злочинністю, контррозвідувальна діяльність тощо. Але ж і права людини на таємницю телефонних переговорів, невтручання в приватне життя ніхто не скасовував. Очевидно, що потрібні чіткі гарантії дотримання прав людини при здійсненні оперативно-технічних заходів. Тому президент іще в листопаді 2005-го указом №1556/2005 «Про додержання прав людини під час проведення оперативно технічних заходів» зобов'язав Кабмін не лише розробити порядок надання дозволів на зняття інформації з каналів зв'язку, а й одночасно подати до парламенту пропозиції про внесення змін до законів України щодо забезпечення додержання конституційних прав громадян при здійсненні оперативно-розшукових заходів. Проте уряд виконав указ 1556 вибірково: розробив інструкцію, як обмежувати права громадян, проте «забув» підготувати законодавчі гарантії дотримання прав і свобод при здійсненні оперативно-розшукових заходів.

Чогось особливо складного від Кабміну не вимагалося. Вимоги до закону, який регулює процедуру зняття інформації з каналів зв'язку, вже сформульовано у прецедентах Європейського суду з прав людини. Нагадаємо, що відповідно до ст. 17 Закону «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», ці прецеденти є для нас джерелом права.

Отже, такий закон, серед іншого, обов'язково повинен:

- містити список злочинів, здійснення яких може призвести до перехоплення повідомлень;

- обмежуватися випадками, коли фактичні підстави підозрювати особу у вчиненні тяжкого злочину вже виявлені іншими засобами (Klass. v. Germany, 6 вересня 1978 р.);

- передбачати запобіжні заходи проти обміну цими матеріалами між різними державними органами (Huvig v. France, 24 квітня 1990 р.), (Kruslin v. France, 24 квітня 1990 р.);

- визначати обставини, за якими записи можна чи необхідно знищити (Huvig v. France, 24 квітня 1990 р.);

- встановлювати, що треба робити з копіями або переписаними матеріалами, якщо обвинувачену особу буде виправдано (Huvig v. France, 24 квітня 1990 р.).

Ці вимоги проігнорував уряд Януковича у 2007 році, нині від них усіляко відхрещується уряд Ю.Тимошенко. В офіційному запереченні представник Кабміну навіть стверджує, що прецеденти у справах проти Німеччини та Франції є обов'язковими лише для цих двох держав!

Також сторона Кабміну в суді вимагала від позивача доказів про належність до організованого злочинного угруповання: інакше, мовляв, позивач не є таким, і йому не варто боятися прослуховування з боку спецслужб. Тож цікаво, чи після згаданого вище депутатського запиту можна вважати членами ОЗУ Ю.Тимошенко, О.Турчинова, А.Портнова, А.Кожем'якіна? Інакше чого їм боятися?

А якщо серйозно, неконтрольоване прослуховування набуває характеру епідемії. Можливо, згадувана окрема ухвала окружного адмінсуду частково зумовлена ситуацією, в якій опинилися самі судді. Ми можемо лише підозрювати, що нині «пишуть» усіх суддів у Києві та апеляційних судах у регіонах. Але самі судді це знають напевно. Іде кампанія з викриття хабарництва в судах, але належним чином задокументованих доказів поки що мало. Прямо порушуючи закон, прокуратура (і не тільки вона?) зберігає «про всяк випадок» будь-який компромат на суддів.

Тим часом м'яч на половині поля Кабміну. Спливає термін, протягом якого уряд мав поінформувати Окружний адміністративний суд про вжиті заходи для законодавчого гарантування прав і свобод людини при здійсненні оперативно-технічних заходів.

Як відомо, депутати від БЮТ направили в усі апеляційні суди країни, а також голові Верховного суду, генеральному та обласним прокурорам списки високопосадовців, телефони яких можуть прослуховувати спецслужби під виглядом оперативно-розшукової діяльності. В депутатських запитах значаться номери мобільних телефонів прем'єр-міністра Юлії Тимошенко, першого віце-прем'єра Олександра Турчинова, заступників голови фракції БЮТ Андрія Кожем'якіна і Андрія Портнова та ін. Насправді ж запобігання незаконному прослуховуванню нині цілком і повністю в руках Юлії Тимошенко.
У січні цього року Окружний апеляційний суд м. Києва, за позовом автора цієї статті, виніс окрему ухвалу, якою доводив до відома Ю.Тимошенко необхідність розробити та подати на розгляд парламенту законопроект щодо Порядку отримання дозволу суду на здійснення заходів, які тимчасово обмежують права людини, та використання добутої інформації, а також дотримання при розробці цього законопроекту ст. 8 Європейської конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, практики Європейського суду з прав людини щодо цієї статті, використавши і пропозиції позивача.

Ця справа підтримувалася Фондом стратегічних справ УГСПЛ.

Нині процедура отримання дозволів на прослуховування телефонів, а також використання отриманих записів регулюються постановою Кабінету міністрів №1169 від 26 вересня 2007 року «Про затвердження Порядку отримання дозволу суду на здійснення заходів, які тимчасово обмежують права людини, та використання добутої інформації». Немає сумніву, що підслуховування в ряді випадків є необхідним, без цього неможливі боротьба з організованою злочинністю, контррозвідувальна діяльність тощо. Але ж і права людини на таємницю телефонних переговорів, невтручання в приватне життя ніхто не скасовував. Очевидно, що потрібні чіткі гарантії дотримання прав людини при здійсненні оперативно-технічних заходів. Тому президент іще в листопаді 2005-го указом №1556/2005 «Про додержання прав людини під час проведення оперативно технічних заходів» зобов'язав Кабмін не лише розробити порядок надання дозволів на зняття інформації з каналів зв'язку, а й одночасно подати до парламенту пропозиції про внесення змін до законів України щодо забезпечення додержання конституційних прав громадян при здійсненні оперативно-розшукових заходів. Проте уряд виконав указ 1556 вибірково: розробив інструкцію, як обмежувати права громадян, проте «забув» підготувати законодавчі гарантії дотримання прав і свобод при здійсненні оперативно-розшукових заходів.

Чогось особливо складного від Кабміну не вимагалося. Вимоги до закону, який регулює процедуру зняття інформації з каналів зв'язку, вже сформульовано у прецедентах Європейського суду з прав людини. Нагадаємо, що відповідно до ст. 17 Закону «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», ці прецеденти є для нас джерелом права.

Отже, такий закон, серед іншого, обов'язково повинен:

- містити список злочинів, здійснення яких може призвести до перехоплення повідомлень;

- обмежуватися випадками, коли фактичні підстави підозрювати особу у вчиненні тяжкого злочину вже виявлені іншими засобами (Klass. v. Germany, 6 вересня 1978 р.);

- передбачати запобіжні заходи проти обміну цими матеріалами між різними державними органами (Huvig v. France, 24 квітня 1990 р.), (Kruslin v. France, 24 квітня 1990 р.);

- визначати обставини, за якими записи можна чи необхідно знищити (Huvig v. France, 24 квітня 1990 р.);

- встановлювати, що треба робити з копіями або переписаними матеріалами, якщо обвинувачену особу буде виправдано (Huvig v. France, 24 квітня 1990 р.).

Ці вимоги проігнорував уряд Януковича у 2007 році, нині від них усіляко відхрещується уряд Ю.Тимошенко. В офіційному запереченні представник Кабміну навіть стверджує, що прецеденти у справах проти Німеччини та Франції є обов'язковими лише для цих двох держав!

Також сторона Кабміну в суді вимагала від позивача доказів про належність до організованого злочинного угруповання: інакше, мовляв, позивач не є таким, і йому не варто боятися прослуховування з боку спецслужб. Тож цікаво, чи після згаданого вище депутатського запиту можна вважати членами ОЗУ Ю.Тимошенко, О.Турчинова, А.Портнова, А.Кожем'якіна? Інакше чого їм боятися?

А якщо серйозно, неконтрольоване прослуховування набуває характеру епідемії. Можливо, згадувана окрема ухвала окружного адмінсуду частково зумовлена ситуацією, в якій опинилися самі судді. Ми можемо лише підозрювати, що нині «пишуть» усіх суддів у Києві та апеляційних судах у регіонах. Але самі судді це знають напевно. Іде кампанія з викриття хабарництва в судах, але належним чином задокументованих доказів поки що мало. Прямо порушуючи закон, прокуратура (і не тільки вона?) зберігає «про всяк випадок» будь-який компромат на суддів.

Тим часом м'яч на половині поля Кабміну. Спливає термін, протягом якого уряд мав поінформувати Окружний адміністративний суд про вжиті заходи для законодавчого гарантування прав і свобод людини при здійсненні оперативно-технічних заходів.

Автор: В’ячеслав Якубенко

Джерело: www.dt.ua

Львівська облрада повторно вимагає у Президента та ВРУ відновити графу національності у паспортах громадян України

Львівська облрада повторно звернулася до Президента та ВРУ про відновлення графи про національність у паспортах громадян України. Таке рішення підтримали депутати Львівської облради під час сесії сьогодні, 10 квітня.

Дане рішення було прийняте під час розгляду питання про дотримання законодавства у сфері захисту суспільної моралі на території Львівської області.

Зокрема, з даного питання на сесії виступив голова Національної експертної комісії України з питань захисту суспільної моралі Василь Костицький та архієпископ Української православної церкви Московського патріархату Августин. Депутати доручили ЛОДА і правоохоронним органам перевірити всі розважальні заклади щодо дотримання законодавства про захист суспільної моралі. Також депутати доручили ЛОДА розробити зміни та доповнення до законодавства щодо боротьби з абортами.

Окрім цього Львівська облрада звернулася до ВРУ з пропозицією про внесення змін та доповнень до законів України у сфері захисту суспільної моралі.

Нагадаємо, Львівська облрада вже зверталася до Президента та ВРУ про відновлення графи національності у 2008 році.

Джерело: Західно-інформаційна корпорація

Права людини в роботі фотографа

У сучасному світі більшість засобів масової інформації використовують фотографії більш чи менш знаменитих людей. Все більше розвивається жанр таблоїдних видань, де фотографії відіграють ключову роль.

У роботі фотографа проявляються два фундаментальних права людини: право на свободу вираження своїх поглядів через фотографування та розповсюдження цих фотографій (фотограф) і права на повагу до приватного та сімейного життя (людина, яку фотографують і за якою стежать). Який справедливий баланс між цими правами повинна встановити держава в демократичному суспільстві?

Враховуючи фундаментальну роль свободи ЗМІ в демократичному суспільстві, контрольна функція преси (т. зв. «сторожового пса») не може інтерпретуватися вузько. Тому свобода вираження поглядів, яка захищається статтею 10 Європейської Конвенції з прав людини, не обмежується лише словесною формою вираження, а також повною мірою розповсюджується і на фотографії. Очевидно, що фотографії, як жоден інший матеріал, часто можуть надавати дуже інтимну інформацію про людину. При цьому, очевидно, що такі фотографії також можуть ображати або шокувати суспільство. А головною функцією ЗМІ залишається розповсюдження ідей та інформації, які забезпечують суспільний (публічний) інтерес.

З іншого боку, ця свобода вираження обмежена повагою до репутації та прав інших людей: наскільки людина може бути захищеною від постійного стеження та від публікації фотографій з буденного життя, а також як це, постійно відчувати себе під спостереженням? Фотографії, які розміщуються в таблоїдах, - часто продукт певного тиску на людину, а іноді й переслідування, що очевидно є втручанням в сферу приватного життя.

Не легко і насправді в повному об`ємі не можливо, провести чітку межу, яка б забезпечувала справедливий баланс між цими правами, що підтверджує і практика Європейського суду з прав людини. Хоча в декількох рішеннях Європейських суд розробив певні критерії для вирішення подібних конфліктів. Це не просто теоретична проблема – вона, по суті, стосується практичних питань: чи можна робити такі фотографії та чи можна вільно поширювати їх без згоди людини.

При розгляді кожної справи, Європейський суд проводить триступінчатий тест: чи є обмеження права на особисте життя, передбачене законом; чи має це обмеження легітимну мету і чи є таке обмеження необхідним в демократичному суспільстві. Попередньо, на стадії прийнятності, Європейський суд оцінює, чи розповсюджуються оцінювані дії на сферу права на особисте життя і чи використані всі ефективні національні засоби захисту.

Концепція права на особисте життя, передбачена статтею 8 Європейської Конвенції з прав людини, повною мірою розповсюджується на фотографії людини.

Крім того, ця концепція включає фізичну і психологічну недоторканність людини, а також свободу без втручання інших розвивати свої відносини з іншими людьми. Тому навіть спілкування в публічному місці може бути включене в поняття приватного життя. Визначення межі сфери приватного життя у свою чергу визначає межі захисту державою цієї сфери.

Виходячи з практики Європейського суду, держава має певні позитивні зобов'язання щодо захисту приватного життя, а людина має законний інтерес очікувати від держави вживання певних заходів для захисту від посягань на приватне життя. Наприклад, держава може прийняти певне законодавство, що обмежує втручання інших осіб у приватне життя.

Цей стандарт повною мірою прийнятний і до ситуації роботи фотографа. Наприклад, людина має право контролю над фотографуванням себе, яке реалізується через публікацію таких фотографій тільки з відома цієї людини. Тому держава повинна дати чітке визначення сфери захисту приватного життя, в даному випадку, людина повинна чітко розуміти за яких умов її можуть фотографувати, а фотограф повинен розуміти, коли можна робити фотографії без згоди людини.

Також, держава, в контексті позитивних зобов'язань, зобов'язана надати доступні правові засоби захисту від втручання третіх осіб в особисте життя . Наприклад, людина повинна мати право ініціювати цивільний позов або мати можливість ініціювати розслідування по факту втручання в його приватне життя, наприклад, при стеженні за ним, зокрема, у випадках фотографування з прихованих місць, непомітно від людини і без її згоди.

При чому критерії для захисту приватного життя від дій держави і приватних осіб, по суті, однакові.

Хоча, аналізуючи практику Європейського суду, стає зрозумілим, що суд так і не встановив чітких стандартів позитивних зобов'язань держави. На практиці дуже складно визначити чи є існуючі позитивні зобов'язання достатніми для поваги особистого життя, чи можуть вони призвести до отримання адекватної компенсації та ефективного захисту порушеного права.

У справі Граф Спенсер і Графиня Спенсер проти Великобританії Європейська комісія визнала заяви неприйнятними, оскільки заявники не використали всіх ефективних національних засобів захисту. Граф Спенсер, який був братом принцеси Діани, та його колишня дружина Графиня Спенсер звинувачували державу в невиконанні позитивних зобов'язань, передбачених статтею 8 Конвенції, через відсутність захисту приватності в національному законодавстві. Іншими словами, він стверджував про відсутність ефективних національних засобів захисту. У цій справі багато таблоїдних видань надрукували статті разом з фотографіями про госпіталізацію Графині Спенсер через проблеми з травленням, а потім через алкоголізм. Фотографії були зроблені без її згоди і розповсюдженні також без її згоди. Європейська комісія ухвалила, що заявники не довели, що існуючі засоби захисту є не суттєвими або неефективними за даних обставин справин. При цьому, Комісія вказала, що заявники не показали того рівня невизначеності при оцінці існуючих засобів захисту, що також доводить їх ефективність.

Раніше в справі Вінер проти Великобританії Європейська комісія зазначила, що відсутність засобів захисту від всіх порушень приватності не може сама по собі вказувати на порушення позитивних зобов'язань держави. У цій справі заявник не мав ніяких засобів захисту від розповсюдження правдивої конфіденційної інформації про нього, оскільки Комісія вирішила, що такий засіб не входить до позитивних зобов'язаннь держави. Такий підхід був аргументований тим, що у даному випадку приватність обмежується через інше право (свободи вираження), а не через відсутність позитивних зобов'язань держави щодо захисту приватності від третіх осіб. Комісія також взяла до уваги, що приватність не була абсолютно не захищеною, оскільки були засоби захисту від розповсюдження неправдивої інформації. Але такий казуїстичний підхід не дав відповіді на питання чи буде порушенням взагалі відсутність будь-яких засобів захисту. Також відповіді немає і на випадки, коли така інформація отримується нав'язливим способом, наприклад, у випадку фотографа, коли він стежить за людиною або втручається на територію проживання. У останньому випадку обмеження свободи вираження поглядів не можуть застосовуватися.

. Визначаючи правомірність обмеження права на особисте життя, Європейський суд в першу чергу оцінює законодавство країни при оцінці відповідності обмеження права «відповідно до закону». При цьому, крім загальних критеріїв «доступності» та «правової визначеності» правового регулювання, Європейський суд оцінює наявність вищевикладених позитивних зобов'язань держави. Окремо відзначимо, що ці позитивні зобов'язання мають бути сформульовані з достатньою чіткістю, яка дозволяє двом сторонам правових відносин передбачати свою поведінку і здійснювати свої дії, не порушуючи прав інших. Хоча зовні, цей критерій досить простий, досягти його не легко, особливо за наявності чисельних оцінювальних категорій в судовій практиці Європейського суду і традиційною позитивістською системою права в пострадянських країнах.

Далі, Європейський суд оцінює легітимність мети обмеження права на приватність і наскільки таке обмеження необхідне в демократичному суспільстві.

З огляду на роль ЗМІ в демократичному суспільстві, Європейський суд з прав людини, визначає, що конфлікт між свободою слова і правом на приватне життя при фотографуванні людини і розповсюдженні цих фотографій залежить від суспільного (публічного) інтересу в кожному конфлікті.

Іншими словами, якщо суспільний інтерес в таких фотографіях суттєвий, межа між цими правами проходить на стороні свободи слова, яка матиме перевагу над захистом приватного життя. А відповідно, такі фотографії можна робити і поширювати без згоди людини.

Якщо ж такого суспільного інтересу немає або він незначний, тоді право на особисте життя переважатиме, що на практичному рівні означатиме, що без згоди людини неможливо стежити за ним, робити фотографії та згодом їх розповсюджувати.

Але як визначити, що таке суспільний інтерес у даному контексті? Практикою Європейського суду з прав людини вироблено декілька критеріїв, які роз`яснюють це питання.

Наскільки ті або інші фотографії відіграють ту чи іншу роль в дебатах з суспільного питання або в політичній дискусії? Іншими словами, наскільки важлива дискусія з цього питання в демократичному суспільстві і чи є інформація, яку додадуть ці фотографії, настільки важливою для суспільства?

Відповіді на ці питання також дають відповідь і на питання про реальну суспільну потребу в такій інформації, що вказує на необхідність втручання в право на приватність. Тобто це не повинно підмінятися ствердженням «хотілося б знати», а саме повинно вказати на «реальну потребу» в такій інформації. Це також означає, що в інший спосіб, як обмеження прав людини, цю інформацію отримати не можливо (принцип пропорційності) або не можливо застосувати інші менш вразливі засоби (принцип субсидіарності). Хоча, найчастіше в практиці Європейського суду, в контексті права на приватне життя, вирішується питання тільки пропорційності, а деякі дослідники прямо говорять про те, що поняття «необхідності в демократичному суспільстві» при обмеженні права на приватне життя значно ширше, ніж свободи вираження.

Так, у справі Принцеса Кароліна фон Ганновер проти Німеччини Європейський суд визнав порушенням права на приватне життя фотографування і розповсюдження її фотографій в різних таблоїдних німецьких виданнях. Не дивлячись на те, що Принцеса є публічною фігурою, Європейський суд встановив, що публікації різноманітних фотографій з її повсякденного життя взагалі не зробили ніякого внеску в суспільну дискусію. Ці фотографії жодним чином не стосувалися її публічних функцій, а просто розповідали про її приватне життя. Суд також відхилив аргумент про важливість комерційної мети для ЗМІ при розповсюдженні цих фотографій, оскільки він не може бути належною підставою для обмеження права на приватність. Окрім цього, суд підтвердив, що навіть у публічних місцях публічна фігура може розраховувати на приватність певного рівня.

Таким чином, важлива публічність мети, тобто фотографії, зроблені в приватних інтересах, матимуть меншу цінність для суспільства або взагалі можуть такої не мати, що визначає домінування права на приватне життя.

Також важливо, розглянути цілі використання фотографій: знову ж, чи будуть фотографії широко опубліковані та стануть відомі громадськості або зберігатимуться для дуже обмеженої кількості осіб. Розповсюдження фотографій для громадськості вже говорить про те, що фотограф розуміє під цією фотографією якийсь суспільний інтерес. Якщо ж, йдеться про обмежене використання, то і мови не може бути про суспільну дискусію як таку.

У справі Фрідел Європейська комісія визначила, що не було втручання у «внутрішній простір» приватного життя заявника, коли фотограф робив загальні фотографії публічної демонстрації, не роблячи ніяких спроб ідентифікувати людей на цих фотографіях.

Аналогічно, в справі Лупкер , Комісія окремо вказала, що поліція використовувала фотографії лише з метою ідентифікації злочинця, і не було ніяких фактів, які б говорили про те, що ці фотографії будуть потім доступні для громадськості.

З іншого боку не так важливо, в якому місці зроблені фотографії, оскільки будь-яка людина навіть в публічному місці має право розраховувати на певний рівень приватності. Інша справа, що об'єктивно рівень такої приватності буде нижчим, ніж коли б людина знаходилась дома. Наприклад, в справі Халфорд проти Великобританії Європейський суд, застосовуючи цей тест, визначив, що дзвінок із публічного місця (роботи) несе в собі очікування певного рівня приватності. Також, аналогічно можна говорити про очікування певного рівня приватності і в публічному місці у разі, коли вас хтось фотографує непомітно від вас.

У іншій справі, Пек проти Великобританії, Європейський суд визначив серйозне втручання в приватне життя при фотографуванні і розповсюдженні фотографій, зроблених за допомогою загальної системи відеоспостереження. Людина була на публічній вулиці, але не маючи на меті брати участь у будь-якому публічному заході, і вона не була публічною фігурою. Події розортались пізно вночі, а заявник був з ножем та в депресії пробував покінчити життя самогубством. Пізніше це відео і фотографії потрапили в ЗМІ, обличчя людини не було приховане і багато хто зміг її впізнати. При цьому людина не здійснила ніякого правопорушення і ніколи не була звинувачена за ці дії. Європейський суд встановив порушення статті 8 у цій справі, оскільки при розповсюдженні відео та фотографій не було приховане обличчя заявника, а тим самим був порушений баланс між свободою слова на користь громадськості по запобіганню злочинів та правом людини на приватне життя. По суті, навіть, коли ЗМІ не ідентифікували цієї людини самостійно, вони дали таку можливість всьому оточенню цієї людини, а, при цьому, в розкритті цієї інформації не було ніякої суспільної користі, було порушено право на приватне життя заявника.

Важливо хто саме зображений на цій фотографії. Очевидно, що суспільний інтерес до людини, яка виконує публічні функції («публічна людина»), наприклад, до політика набагато вищий і потреба суспільства знати про цю людину більше очевидна для демократичного суспільства. Але і цей критерій не є абсолютним. Кожна навіть публічна людина має право на повагу свого приватного життя і не можна інтерпретувати свободу вираження поглядів як «необхідність знати абсолютно все про публічних людей».

Наприклад, в деяких рішеннях Європейський суд прямо визначав, що публікація певних фотографій з єдиною метою задовольнити цікавість читача про приватне життя якоїсь людини не вносить до суспільної дискусії нічого цінного навіть, якщо людина на фотографії відома . Тому, за таких умов, свобода вираження інтерпретуватиметься вужче.

Таким чином, при визначенні балансу між свободою слова і правом на приватне життя суд, відповідно до практики Європейського суду, повинен досліджувати за яких обставин, та з якою метою робилися або розповсюджувалися фотографії людини, особа цієї людини, а також значення інформації, яку має ця фотографія для суспільства. Отримавши відповіді на ці питання, суд зможе визначити цей баланс та встановити можливість порушення прав людини. Хоча варто зазначити, що достатньо чітких критеріїв судом визначити поки не вдалося і в його справах переважає казуїстичний підхід.

автор: Володимир Яворський, виконавчий директор УГСПЛ

Джерело: УГСПЛ

Правозахисні організації закликали відзначити 12 березня День проти цензури в інтернеті

Міжнародні правозахисні організації звернулися до корпорацій Google, Yahoo і Microsoft із закликом не піддавати цензурі роботу пошукових систем впродовж Міжнародного дня проти цензури в кіберпросторі, який відзначається 12 березня.

Організації Репортери без кордонів і Міжнародна амністія закликають пошуковики на один день зняти цензуру з усіх міжнародних і локалізованих пошукових і новинних сервісів.

Вони заявляють, що 12 березня має стати Днем свободи в інтернеті. "Цей день призначений для прославлення інтернету, як відкритого вікна у світ і засудження атак на вільний потік інформації. В дусі сприяння свободі вираження думок ми просимо вас не піддавати цензурі роботу пошукових систем та блогів у цей день", - йдеться в листі організацій.

Правозахисники нагадують, що найбільші американські компанії всупереч своїм заявам про прихильність до свободи слова активно допомагають урядам багатьох країн, особливо Китаю, жорстко обмежувати доступ до інтернету.

Наприклад, раніше кілька американських компаній, зокрема Google, Yahoo, Microsoft і Cisco, мають постати перед Конгресом США на слуханнях за звинуваченням у співучасті в створенні Great Firewall of China. Зокрема, корпорацію Google розкритикували за потурання китайському уряду, який вимагає фільтрувати інтернет-пошук, щоб ліквідувати результати запитів, наприклад, за такими темами, як демократія, зазначають організації.

Нагадаємо, раніше вчені з Університету Амстердама заявили, що кіберпростір не шкодить здоров'ю, а дозволяє зміцнювати соціальні зв'язки.

Джерело: Корреспондент

ЦВК встановила порядок контролю щодо персональних даних виборців

Центральна виборча комісія встановила порядок здійснення органами ведення держреєстру візуального та автоматизованого контролю персональних даних Державного реєстру виборців.

Як повідомили УНІАН у відділ взаємодії із ЗМІ секретаріату ЦВК, таке рішення ухвалено на засіданні Центрвиборчкому.

Цей Порядок визначає здійснення відповідного контролю з використанням програмних засобів автоматизованої інформаційно-телекомунікаційної системи „Державний реєстр виборців” у випадках звернення особи за власною ініціативою до органу ведення, при надходженні до органу ведення відомостей про виборців тощо. Він має на меті забезпечення повноти і цілісності відомостей реєстру, коректності персональних даних та однократності включення виборця до реєстру.

Джерело: УНІАН права людини

Чому МВС вилучає та знищує паспорти громадян України?

Коли українець виїздить за кордон на постійне місце проживання – громадянства він не втрачає. Проте його паспорт громадянина України вилучають та знищують, адже так розпорядилося МВС.

У наказі Міністра внутрішніх справ України № 1603 від 21.12.2004 зазначено: «Підлягає також вилученню в таких осіб та знищенню в установленому порядку паспорт громадянина України з відміткою про зняття з реєстраційного обліку».
Але навіщо це робиться, якщо паспорт, фактично, є єдиним документом, що посвідчує особу власника та підтверджує громадянство України?

Фактично, держава, дотримуючись наказів Міністра внутрішніх справ, знищивши паспорт свого громадянина, потім цей паспорт так просто не повертає. А виготовляючи новий, починає ставити умови. Вимагає реєстрації на території України. В той час як Закон України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» чітко каже про те, що «реєстрація місця проживання чи місця перебування особи або її відсутність не можуть бути умовою реалізації прав і свобод, передбачених Конституцією, законами чи міжнародними договорами України, або підставою для їх обмеження».

Анатолій Клєпіков виїхав на постійне місце проживання за кордон. Його паспорт було вилучено та знищено. Проте, коли він знов приїхав до України, з’ясувалося, що в отриманні найважливішого документу йому відмовляють. Порушуючи цим самим права людини.

Звернення до керівництва МВС із проханням роз’яснити, в якому законі передбачено, що у громадянина може бути вилучений паспорт, результатів не принесли. Пояснити з цього приводу посадовці міністерства нічого не змогли. Проте паспорт видати відмовляються! Тим самим порушуючи «Положення про паспорт громадянина України», де сказано: «Забороняється вилучення у громадянина паспорта, крім випадків, передбачених законодавством України..». Наказ МВС не може суперечити законодавчому акту.

Шлях поновити свої права був один – звернутися до адміністративного суду з вимогою скасувати незаконні накази Міністерства внутрішніх справ.
Чи погодиться суд з вимогою позивача? Чи визнають накази міністра внутрішніх справ незаконними? Про це можна буде дізнатися просто на засіданні Київського Окружного адміністративного суду 10 березня о 17 год. 40 хв. за адресою вул. Десятинна, 4/6, зал судового засідання № 4.

Автор: Марина Говорухіна

Джерело: УНІАН права людини