Коли партизани стають повстанцями?

ЗМІ: 

Західна інформаційна корпорація

Автор: 
Марта Гартен

Збігло 20 років, шмат життя, – яким змістом вдалося його наповнити, й мистецтвом зокрема? Пережити злигодні 90-их, щоб тепер знову відчути грань виживання, зісковзнути за яку так легко без вороття? Але це навчило бути, а не мати чи здаватися…

У серпні 1991, коли місто на Спаса завмерло, малювала губною помадою і підводкою до очей плакати, які вивішувала на колонах будинку Львівського радіо (там же розташовується редакція журналу «Дзвін», де тоді працювала). Такою була приватна моя «партизанка».

У серпні 2011 також малюю протестні плакати і думаю: а що ж змінилося за 20 років Незалежності, якщо відкинути загальний цивілізаційний поступ (прихід мобільного зв’язку, Інтернету etc) і знати, що люди не змінюються, на відміну від їхнього рівня поінформованості?

Добре, що судилося не розминутися із непересічними явищами і людьми у театрі, літературі, музиці, образотворчому мистецтві. Вдячна долі за живу причетність до всього, що виповнювало внутрішнє життя, і навіть за гостроту відчуття зрад і непоправних утрат, – як мірило любові…

Добре, що у Львові є ровесники Незалежності – незалежні FM-радіо, театр ім. Леся Курбаса, «Театр у кошику», театр «Воскресіння», «Майстерня пісні», «Дзиґа», «Музей Ідей», фестивалі «Контрасти», «Золотий Лев», Форум видавців», а сам Львів – світовою спадщиною ЮНЕСКО! Було за 20 років й чимало непересічних ЗМІ-проектів (Ратуша, Ї, Поступ, Львівська газета, Просценіум, Вголос, Захід.нет, ЗІК) і ще більше цікавих авторів. Добре, що у Львові з’явилися УКУ і музей-меморіал «Тюрма на Лонцького», а також вдалося разюче оновитися Львівській філармонії, Національному музею, Музею історії релігії, музею С. Крушельницької…

Але навряд чи це цікаво незалежній державі, бо вона вперто не виказує наміру допомагати розвитку мистецьких ініціатив. Підтримуючи закостенілі заклади культури і не підтримуючи мистецьке життя (це насправді антоніми: культура і мистецтво, котре є територією абсолютної свободи), держава виступає як апарат гноблення. Тож визнаю пріоритет за цінностями громадянського суспільства, а не держави. Ставлю під сумнів її незалежність, що наразі є відчутною лише як декорація масової гульні рагульні в «новій країні».

Мистецтво ж навчає «нікомуненалежності». А це вже духовна «партизанка». Як оте інакомислення дисидентського покоління. Подібна оптика дає змогу дивитися на світ неупереджено. І саме такий погляд стає джерелом сили опору. Причому деколи й не в політичному сенсі, адже частіше йдеться про опірність зневірі.

Із вірою у…

Практикувати журналістику без «віри у…» також було б не можливо, особливо, коли зважити кількість програних битв.

Сам факт, що вони (тобто битви) мали місце, не можна виставити як історичний рахунок долі, бо історія як сувора учителька вимагає не участі, а результативності, – навіть коли не давати їй шансу стати свідком твоєї капітуляції, усяк час мугикаючи подумки (але їй над вухом!) оте надривне «…я не здамся без бою…»

Тому партизанити, практикуючи журналістику, доводиться майже за Лесею Українкою, – «contra spem spero». Це додає відваги, а іноді й простої стійкості. А понад те рятує від ілюзій.

Пишучи про національну культурну спадщину, також не маю ілюзій. Іще менше маю ілюзій щодо її охоронців. Але от захисники культурної спадщини таки вселяють надію, бо асоціюються із правозахисниками. Зрештою так і є, адже вони відстоюють право кожного на культурну спащину і право самих об’єктів культурної спадщини на збереження, охорону і використання на благо розвитку суспільства.

Кількість програних на цьому фронті битв можна полічити за мартирологом втрат памяток архітектури, що його публікує сайт громадської організації ЦППД «СІМ», де до недавнього часу діяла програма моніторингу державної памяткоохороннї політики. Кожна з цих поразок не відбувалася без інформаційного супроводу, який викривав дійсний стан справ із порушенням законодавства та небажанням і неспромогою держави утвердитися як правовій.

Одним із останніх епізодів війни проти культурної спадщини є резонансна історія забудови кварталу львівського історичного середмістя у межах вулиць Руська-Федорова-Арсенальна, Старjєврейська-Сербська.

Влада не за…

Цікаве протистояння відбувається на цьому фронті: на заяви пам’яткозахисників про руйнування історичного кварталу через будівництво готелю до «Євро-2012» пам’яткоохоронці оголосили, що руйнування історичних будівель на вул. Федорова не підтверджено… документально (Лілія Онищенко – Львівський портал / 18.08.2011 16:23).

«Те, що вони говорять – то є голі слова, не підтверджені ніяким експертизами. Той, що будує готель – замовив висновки в приватних структурах по конструкції цих будинків, які є довкола. Він те, що міг, укріпив», – сказала очільниця управління охорони історичного середовища ЛМР Лілія Онищенко.

Тобто, за логікою пам’яткоохоронців, руйнація має бути засвідчена папірцем. А його вони самі ніколи не складуть. Тому де-факто розібрані будинки ніколи не будуть де-юре вважатися зруйнованими без того папірця. Так сам без документального підтвердження не буде вважатися втратою все, що вибрали із глибочезного котловану…

Але представники громади вказують на те, що забудовники самовільно розібрали пам’ятку архітектури національного значення – будинок по вулиці Федорова, 28, хоча отримали його в оренду і мали дбати про збереження будівлі. Також вони внаслідок махінацій певних структур ЛМР позбавили статусу пам’ятки флігель однієї із кам’яниць з боку вул. Сербської і також розібрали його. До цього також можна додати знесені приміщення реставраційних майстерень Львівського історичного музею та шхити юдейської громади…

Але, коли пам’яткозахисники вказують, що будівництво ведеться із численними порушеннями закону, який вимагає певного порядку затвердження дозволів та погоджень проекту, – штатні пам’яткоохоронці стають на бік забудовника. Лілія Онищенко запевняє, що інвестор будівництва готелю у Львові на вул. Федорова, 23-25 має дозвіл на початок будівництва, однак зараз роботи з будівництва не тривають. За офіційною версією, викладеною у відповіді міського голови Львова Андрія Садового депутату ЛМР Ярославові Музичку, зараз там не провадять жодного будівництва! Наскільки розходяться слова мера із дійсністю може, на жаль, переконатися кожен.

Тоді, як представники львівської громадськості вимагають припинення будівельних робіт на вулиці Федорова 23-28, бо це може призвести до руйнації кварталу, і взагалі є протизаконним агресивним втручанням у історичну містопланувальну структуру та територією пам’ятки під охороною ЮНЕСКО, – штатні пам’яткоохоронці виявляють активність лише на фронті інформаційних маніпуляцій.

Депутат ЛМР Віра Лясковська каже: «Влада на львівському рівні мовчить і робить вигляд, що нічого протизаконного не відбувається, бо за цим будівництвом стоять київські олігархи. Це вже вийшло за межі терпіння, адже невідомо навіть, хто все це робить. Ми цікавились у Києві, де зареєстрований інвестор, проте не знайшли там такого. Очевидно, що тут задіяні так звані великі інвестиційні інтереси Тому бульдозери закопують унікальні знахідки львівської історії. На нашій історичній пам’яті будують готелі, бо Львів – туристичне місто. Проте, на що ті туристи приїдуть дивитись, якщо все цінне забудують? Не відомо, чи будуть музеєфіковані тут на місці результати археологічних розкопок. Територія, де можуть збудувати готель, – це територія, де століттями проживали євреї і мали свій духовний центр, тут їхні сакральні споруди – синагога «Золота роза», миква, шхита та інші пам’ятки. Тому ця проблема не є виключно українського характеру, це проблема міжнародного та міжнаціонального характеру. Те, що тут роблять зараз, я називаю «територією терору». Я стаю на сторону євреїв, адже вони намагаються зберегти пам’ятки. Ми створили громадську групу, до якої долучилися Герої України для того, щоб викликати відповідну реакцію від органів, що відповідають за це безчинство». Але переконавшись, що прокуратура не квапиться вступити в боротьбу за законність, депутатка мобілізує на фронт інформаційної війни представників ЗМІ, закликаючи їх фільмувати свавілля забудовників і подавати сюжети до центральних телеканалів.

Інший член цієї пам’яткозахисної групи депутат Львівської облради Степан Кубів переконаний, що проблему слід усе ж розглядати у площині дотримання законності: «Закони є ефективними, але нагляд за їх виконанням чи бездіяльність повинна мати відповідну оцінку. Якщо сесія міської ради, міськвиконком, не зробить протягом декількох днів оцінки, ми звертатимемося до правоохоронних органів вже з сесії обласної ради із заявою. Прошу міську раду дотримуватись закону «Про публічну інформацію». В іншому випадку, можу констатувати факт про тотальну корупцію, яка проходить сьогодні у Львові у напрямку збереження пам’яток історичного Львова. Це випливає з того, що все робиться під закритими замками, мовчать заступник міністра України, мовчить Мінкультури, правоохоронні органи, відповідальні за це чиновники і інші інстанції. Але громада мовчати не буде», – переконує депутат.

Хоча ця ж громада вже мала аж два роки від початку будівництва, щоб висловитися проти нього, як небажаного, однак цей час політики промовчали…

Без розуміня про…

Герой України Юрій Шухевич упевнений у тому, що ініціатори будівництва на вул. Федорова визискують культурну спадщину, бо ставляться до Львова як до засобу наживи. «Ці духовні безбатченки настільки обмежені в своєму розумі, що не усвідомлюють, що це перлина мистецтва, містобудування і саме справжня спадщина привертає увагу мешканців Західної Європи, які хочуть приїхати до Львова. Жодна попередня влада не руйнувала Львів. Архітектура міста дуже вдало, порівняно із іншими європейськими історичними містами, пережила дві світові війни. Скільки було влад на території Львова – жодна так не нищила, а зараз прийшла навала, – сказав би татаро-монгольська, коли б не у вишиванках, – яка нищить все! Вона не розуміє, що ці модерні коробки можна побачити скрізь, а історичну залишену нам спадщину – ніде, тому потрібно вкладати гроші у реставрацію, відновлення цінного, що є у Львові, а не в руйнацію. Це злочини, за які треба притягувати до кримінальної відповідальності всіх, починаючи від відповідальних за історичну спадщину, архітекторів і аж до правоохоронних органів. Боляче і страшно за історичний Львів, бо може так статися, що поки небайдужі з громади листуватимуться з відповідальними посадовими особами, які б мали контролювати дотримання пам’яткоохоронного законодавства у Львові, відповідність будівництв, і отримуватимуть відписки, врешті-решт об’єкт буде збудований, його забудовник сплатить мінімальний штраф, а історія Львова буде втрачена», – остерігається Юрій Шухевич.

Архітектор Микола Гайда, який є член національного бюро IKOMOС і входить до складу робочої групи, створеної Держкультурспадщини й Міністерством культури України для приведення проекту будівництва до вимог пам’яткоохоронного законодавства, наполягає послідовності кроків внормування ситуації: «Нема проекту регенерації усього кварталу, хоча на підставі цього віртуального проекту виконком Львівської міської ради прийняв відповідне рішення про будівництво, яке передбачало агресивне втручання готелю у сформоване історичне середовище».

Історик архітектури Оксана Бойко запевняє, що є достатньо наукових напрацювань щодо історії згаданого кварталу. «Ніхто цього ні за тиждень, ні за 3 дні не зробить. Це робилося упродовж багатьох років. Але проектанти готелю навіть не в стані були врахувати результати досліджень та напрацювання інституту «Укрзахідпроектреставрація». Щодо забудови, то все пішло від самого початку неправильно. Я спостерігаю, бо працюю в центрі і бачу, що там робиться. По-перше, парний бік, де стоїть №28 і вільні парцелі зруйнованих в часі війни будинків, від яких були збережені офіцини. Наш інститут напрацював дуже багато проектної документації, витративши на це чимало грошей з міського бюджету. Але застосували розпрацьовану схему доведення пам’ятки до руїни: спершу обтинають ринви (уже тоді я журналістам сказала, що це для руйнування), далі виселяють людей, тоді якісь бомжі там поселяються, горить випадково дах, тоді все тече, тоді сміття тримають. Будинок руйнується. Тоді приходиш в один прекрасний день, а там стіна чомусь упала. І зрозуміло, що її хтось підштовхнув, сама вона б не падала. Класична схема! По-друге, непарний бік, що прилягає до синагоги «Золота Роза» – неоднозначної пам’ятки, бо ці руїни є символом трагедії, але добре, що збереглися хоч руїни. Тут може бути відбудова, а може консервація. У будь-якому випадку, дотикання нового будинку до тих руїн за законом, який передбачає охоронну зону пам’ятки, – виключено! На жаль, юдейську дільницю перетворили на смітник. Це ганьба. Нема вже тої громади. Але є ми. Ми господарі врешті-решт. Це є наша спадщина. Наша культура. І це сором, і страх, що з ними і нами коїться. Такого комуністи не зробили: на місці великої синагоги зробили паркінг й поставили знак, що це автостоянка. На бет-мідраші (це школа для вивчення Святого Письма), коли робили розкопки, засипали так-сяк, біля синагоги Золота роза» розкопи так до кінця і не засипали, а радянський час було хоч консервацію зроблено якусь. Тепер це все лободою і кропивою заросло по вікна, які там збережені. Біля «Жидівської кнайпи» до дерева прив’язали курку, і всі ходять, дивляться, й ніхто не обурюється. Я була там із двома євреями із Будапешта, і мені було просто дуже соромно! Ми щасливим випадком маємо збережену унікальну культурну спадщину, яку зобов’язані зберегти. Навіть якщо ці об’єкти не мають статусу пам’ятки – це зона ЮНЕСКО, де ми повинні поводитися відповідно. Але міська влада одразу заклала помилку, поставивши на нове будівництво, а не на реставрацію, для якої є вся необхідна іконографія. Не врахували нічого з того, що розробив наш інститут, знехтували думками фахівців! Інвестору дали волю, але є закон. Однак закон тупо не працює, а наша влада з того користається. Звісно, що без Садового це не робиться. У нас ніхто не хоче робити по закону і нищать культуру. Ця влада наша – абсолютно безкультурна!».

Воля до…

Голова релігійної єврейської громади Львова, директор Представництва в Україні Американського об’єднання комітетів для євреїв колишнього Радянського Союз Мейлах Шейхет розглядає можливість подати до суду на бездіяльність прокуратури, яка не утримує у руслі закону будівництва готелю на вул. Федорова. Однак взагалі оспорювати наслідки аукціону, на якому міська рада передала забудовнику ділянки для спорудження готелю, іще не наважується, щоб не бути звинуваченим у деструктивних діях щодо інвестора, бізнес якого влада чомусь вважає за вкрай потрібний Львову, навіть аж ціною переступу пам’яткоохоронного законодавства.

Однак у Львові іще достатньо громадян, які послідовно вважають, що вимоги привести проектну документацію до закону наражаються на сакраментальне питання: як це можна зробити, коли початково сам аукціон, а відтак і роботи на придбаних у довгострокову оренду ділянках, були незаконні? Отож, розпочинати слід із скасування результатів аукціону, бо все решта – то тільки дорога до капітуляції, яка навіть компромісом не буде, оскільки залишатиметься згубною для пам’яток й надалі нехтуватиме законом. Звісно, що забудовник не відступиться через переговори чи компроміси.

«Якщо зараз забудовник побудує не 7, а 5 поверхів і помалює фасад не в рожевий колір, а в сірий – то це до збереження заповідника не матиме жодного стосунку, і до дотримання закону також. Законодавець забороняє тут будівництво взагалі! А там вже котлован викопали і роботи ведуться шаленими темпами щодня! Такі приклади «компромісів» тільки шкодять, бо демонструють, що можна будуватись в заповіднику і ніхто нічого не зробить. Але будувати в заповіднику не можна, – і крапка! Подібні «пошуки компромісів» – не компроміс, а бажання кожної сторони для себе щось виторгувати й відверте запрошення наступного забудовника…», – кажуть ті, хто ставить на перше місце збереження культурної спадщини, відмовляється від ганебної торгівлі її інтересами й не підтримує будівництва готелю на заповідній й охоронюваній території.

Вони виходять із цієї битви саме із таким чітким формулюванням своєї позиції. І я, передбачаючи те, що битва буде програною саме у «компромісах», салютую їм за приклад несхитності!

Партизанська тактика знову примушує нагадати владі, що ЗУ «Про охорону культурної спадщини» (ст. 1 «визначення термінів» розділу 1), не передбачає відновлень будівель на території, що входить до переліку культурної спадщини ЮНЕСКО. Всі роботи на об’єктах культурної спадщини повинні проводитися за вимогами чинного пам’яткоохоронного законодавства, яке надає вичерпний перелік містобудівних заходів щодо об’єктів культурної спадщини: консервація, реставрація, ремонт, реабілітація, пристосування та музеєфікація. Роботи з «відновлення історичної спадщини ЮНЕСКО» є поза межами правового поля. Вони можуть бути згубними для об’єктів культурної спадщини і спричинити продовження рукотворної руйнації національної пам’яті, що упродовж останніх років триває на території Львова.

Відповідь на питання, винесене у заголовок, кожен може дати у міру свого розуміння.

Дата публікації: 
П’ят, 26/08/2011