Ви тут:Театральна зустріч із кінокомандою фільму «Гірчиця в садах»

Театральна зустріч із кінокомандою фільму «Гірчиця в садах»


Опубліковано05.12.2018

Уперше цього року Львівський драматичний театр імені Лесі Українки доєднався як партнер до правозахисних акцій ГО Центр правових та політичних досліджень «СІМ» та Національного музею-меморіалу «Тюрма на Лонцького» – постійних упродовж багатьох років організаторів показів Мандрівного міжнародного фестивалю документального кіно про права людини Docudays UA у Львівській області.

ZLM_1-(3).jpg

З огляду на те, що головною героїнею фільму, обраного до обговорення, волею долі стала Олена Апчел – головна режисерка Театру Лесі – це партнерство виглядало аж ніяк не випадковим.
Із розлогої і різноманітної фестивальної програми в регіоні, багатої на майстер-класи, семінари, круглі столи, виставки, обговорення тощо, це була єдина подія, яка відзначилася присутністю на ній творчого колективу, що створив фільм.
Львівські глядачі отримали змогу почути з перших уст життєву історію головної героїні фільму «Гірчиця в садах» Олени Апчел та одразу після перегляду стрічки поспілкуватися із автором фільму Пьотром Армяновським. Організатори також подбали про те, аби залучити до спільної розмови в якості спікера – режисерку документального кіно, лауреатку українських і учасницю міжнародних фестивалів Марію Стоянову, – саме їй було висловлено у титрах подяку за сприяння у створенні цього фільму.

ZLM_1-(13).jpg

Усі запрошені гості театральної зустрічі були уродженцями Східної України, яким випало дискутувати із публікою про поширені стереотипи та визначити, як сповідувати практики рівності в нашому повсякденні. Оскільки фільм у центральному монолозі головної героїні ставив своєрідне дзеркало як перед «західняками», так і «східняками», у дискусії йшлося про відчуття дому, толерування іншості, спільні цінності. Стереотипи, які існують через брак інформації та страх чужого (симетричний) породжують упередження, але їх можна долати так, щоб у виграші лишалися обидві сторони, – погодилися учасники розмови.
Режисер фільму «Гірчиця в садах» Пьотр Армяновський під час обговорення так пояснив свою позицію: «Стояло питання, як розповісти цю історію, щоб це передавало мій погляд і розкривало Олену. Цінним видавався сам досвід, спроба і можливість зрозуміти дещо для себе. Різність поглядів людей важливо було представити, але не так, щоб зробити їх після цього ворогами. Скажімо колоритний сусід, що живе поряд із Олениною хатою, думає абсолютно інакше, ніж вона. Я довго думав, які сцени з Оленою залишати у фільмі, чи не образять і відштовхнуть її гострі висловлювання людей, серед яких вона живе тут, чи залишиться простір для спілкування? Подібність та неподібність не повинні нас розділяти. Разом ми будемо значно сильніші».

ZLM_1-(132).jpg

«Коли Пьотр давав мені переглядати матеріал, з якого готувався фільм, я себе постійно ловила на думці: якщо прибрати цей контекст війни, то це буде фільм не про повернення в будинок (я також маю такий будинок, у який не можу повернутися через війну), а про відчуття дому і за інших обставин – дорослішання. Про якісь цінності, які спільні для всіх людей. Вони відгукуються кожному. Це історія про відшуковування себе, – ти ж ніколи не вертаєшся тим самим, ти вже інший. Мене дивувала відвага, з якою Олена прямо і відверто промовляла деякі речі. Ця альтернативна думка – чесна. Але коли ми багато обговорювали чорнового матеріалу, я зрозуміла стан її душі, і усвідомила, що мусить щось залишитися не змонтованим», – зазначила Марія Стоянова.

ZLM_1-(115).jpg

Під час зустрічі Олена Апчел зізналася: «Скажу чесно: коли був показ в Києві, де сотня людей в залі, яких ти не знаєш, тоді почувалася легше, ніж після показу у Львові. Я намагаюся дивитися на цей фільм відсторонено, як на мистецький продукт, – це набагато легше і простіше, бо досі не вщухає гострота болю. Там весь час небезпека. Ми, коли ховали маму, мусили швиденько згорнути похорон, бо невідомо, коли почнуть стріляти. Та й згодом, коли ми із сестрою приїжджали, щоб на могилі посадити квіти, то ховалися за гранітним пам’ятником бабусі, як почався обстріл. На початку моєї особистої трагедії у 2016 році думала, що треба зробити з будинків, що їх мені залишили родичі, такі арт-простори, де можна влаштовувати майстер-класи, ворк-шопи, щоб приїжджали митці і могли тобі там працювати. Але наразі це неможливо».
За словами Олени Апчел, фільм став для неї квитком, що дав змогу повернутися. «Як дослідник можу ствердити: документаліст мусить бути насамперед емпатом, в другу чергу –науковцем, і тільки потім митцем із своїми зацікавленнями. Бо дуже важливо відчувати, що ти і твоя історія не є матеріалом. Це якийсь досвід спільного перебування в обставинах одному просторі й часі. Хоча тут багато чого із того, що спільно пережилося під час зйомок, у фільм не потрапило. Спершу подумала: дивно, це ж так би критично виглядало, а потім відчула, чому. Оцінила це як режисерський професіоналізм: не скористатися тим, що може теж бути маніпуляцією», – розповіла Олена Апчел.

ZLM_1-(87).jpg

«З усіма людьми, яких ви бачили в кадрі, до 2016 р. в нас не було взагалі контактів. Члени моєї родини й сусіди мали зовсім іншу позицію. Але трагедії змінюють думки, то ж ситуація розмилася. Маю надію, що ми те покоління, яке усвідомить, що питання не в кордонах, паспортах чи в площині лінгвістики. Вся справа в оточенні, хто навколо. Відчуваю часами гостро небезпеку свого перебування на Заході. Розрізнення за мовою, мислення стереотипами веде до знесилення нас як спільноти. Але я особисто свідомо обираю спілкуватися українською саме тому, що зараз, у вкрай напруженій ситуації, російська мова використовується як медійний спосіб контролю. І для того, щоб всі почували себе комфортно, потрібно неможливе – щоб всі почали критично мислити і розуміти, де застосовано способи та інструменти маніпуляції, а де насправді – це спосіб життя», – поділилася своїми думками Олена Апчел, з якою глядачі, котрі брали участь в розмові, погодилися, що фільм вийшов не про відчужені території, а про почуття людини, яка змушена жити в іншому середовищі. Тому запитали, що вони можуть зробити, аби ситуація змінилася на краще?

ZLM_1-(29).jpg

Це запитання не аби як втішило режисера, бо стало потужним фідбеком на його твір. «Як автор, радий почути таке питання. Отже фільми можуть щось змінити. Хоча б у свідомості. Ми часто замислюємося, чи є який сенс показувати й знімати про те, що зараз відбувається? Чи краще почекати і зайнятися якимись активностями чи практичною діяльністю, щось змінювати напряму? Але розуміємо: на потім відкладати не можна, бо буде пізно. Знімати фільм – це і є професійний активізм. Спосіб говорити про те, що на часі, навіть коли це ще не відрефлексовано. Мені хотілося, щоб «Гірчиця в садах» сприймалося як більш універсальна історія. Кожен може сам почати думати. Це місток, який може об’єднувати глядачів», – підсумував Пьотр Армяновський.
Записала Вікторія Садова
Фото Юрій Ольш

Позначки
centre7.org.ua