Ви тут:Охорона пам'яток / Преса про діяльність «СІМ» / Обговорення проекту готелю на розі вул. Краківської–Вірменської у Львові фахівці назвали «соціальною шизофренією»

Обговорення проекту готелю на розі вул. Краківської–Вірменської у Львові фахівці назвали «соціальною шизофренією»


Опубліковано31.03.2009

ЗМІ: 
«Західна інформаційна корпорація»

Соціальною шизофренією назвав директор Інституту архітектури НУ «Львівська політехніка» професор Богдан Черкес те, що відбувалося на засідання архітектурно-містобудівної ради департаменту містобудування Львівської міськради, де розглядали проект готельного комплексу на розі вул. Краківської–Вірменської у Львові.

І професор мав цілковиту рацію, адже у висліді засідання, що тривало 5 годин й де лунало чимало аргументів проти, усе ж «бункер» на розі вул. Вірменської–Краківської отримав схвалення! Голосування було відкритим. Але у тому ґвалті, що здійнявся наприкінці засідання, важко було зрозуміти, кому належать підняті руки: членам чи не (адже були на засіданні й такі) членам ради...

За інформацією, отриманою у головного архітектора Льва Юрія Криворучка, рада, до якої належить 19 осіб, на час голосування мала кворум.

«Із 11 членів ради, що забезпечували кворум, 7 проголосувало «за» проект, а 4 – «проти», – сказав Юрій Криворучко, який головував на засіданні ради разом із очільницею управління охорони історичного середовища Лілією Онищенко, адже засідання спершу декларувалося як спільне для двох рад: архітектурно-містобудівної та консультативної ради при управління охорони історичного середовища на тій підставі, що більш як на половину ці ради перетинаються персоналіями.

Утім, туманна ситуація із голосуванням була не єдиною технологією, застосованою для отримання бажаного результату. Ймовірність профанації ради, експерти ЗІКу прогнозували на тій підставі, що у середовищі львівських архітекторів існує потужне лобі для пропихання згаданого проекту, і це лобі вже не раз застосовувало ефективні технології маніпулювання як фаховою й владною, так і громадською думкою.

Хто ці люди, таємниці нема. До активних прихильників спорудження готельного комплексу на розі вул. Вірменської–Краківської, насамперед, належить інвестор, який взяв в оренду частину ділянок розібраної історичної забудови, – це голова одної із політичних фракції Львівської міськради Михайло Мужилівський, засновник та співзасновник кількох місцевих будівельних фірм.

Не менш активними апологетами реалізації одіозного проекту готелю є начальник управління архітектури Юрій Криворучко та директор департаменту містобудування Андрій Павлів, за якими стоять як усім відомі зверхники, так і потужний апарат виконавчих служб, який досконало оволодів мистецтвом застосування маніпулятивних технологій (тобто те, що у Львові афористично називають «команда фахівців Андрія Садового»).

Директор Інституту архітектури НУ «Львівська політехніка» Богдан Черкес також є щирим прихильником проекту, що його Львів отримав внаслідок конкурсу, сумніви про легітимність якого вже не раз висловлювалися у публікаціях ЗІКу, але жодного разу не були спростовані організаторами конкурсу. До позиції Богдана Черкесе пристає і його вихованець Євген Воронич, котрому доручили адаптувати проект, визнаний журі конкурсу за кращий.

Власне, виступ Євгена Воронича був першим на засіданні двох рад. Архітектор ПП «Архітектонік» розповів про адаптацію конкурсного проекту Хуберта Германна. І з цієї розповіді одразу виплило, що репрезентований ним документ аж ніяк не може вважатися ескізним проектом, бо в ньому відсутній розділ наукових досліджень: результати історико-архівного пошуку, археологічних досліджень, аналіз довколишньої історичної забудови тощо, – а це нагальна вимога ДБН!

Одразу по доповіді адаптатора постало питання і про юридичну відповідність репрезентованого документа тій меті, задля якої зібрали дві ради, що мусили голосувати «за» чи «проти» саме «ескізного проекту», а не якогось іншого.

Паралельно виникла дискусія і щодо самої процедури голосування – спільного чи окремого – двох рад. Відчуваючи маніпулятивність ситуації, учасники засідання, які звикли не відступати від правого поля, намагалися з’ясувати статус спільного засідання та проблему нерегламентованості цієї процедури у її протокольних моментах. На дотриманні процедури наполягали Микола Гайда, Андрій Салюк і Микола Бевз. Віталій Дубина запропонував голосувати окремо, а Ігор Черняк – разом. Лілія Онищенко була не проти спільного засідання, оскільки всі вже й так зібралися, але зауважила, що засідання консультативної ради при управлінні охорони історичного середовища Львова відбудеться додатково, суто у складі фахівців, які оформлять своє голосування окремим протоколом.

Відтак присутнім на фарсі під назвою «засідання двох рад» Юрій Криворучко запропонував «обговорити проект, вважати засідання не офіційним, а просто обміном думок». Щось подібне було і під час громадських слухань, які через порушення регламенту він пропонував вважати «не громадськими слуханнями», але саме так ця подія досі кваліфікується у документах на офіційному сайті міськради. Адрій Салюк слушно зауважив, що «просто обмін думками» доцільний на громадських слуханнях. Так само й на думку Миколи Гайди обмінюватися думками не було сенсу, адже ради покликані приймати рішення. «Нас, прецінь, мають за дурнів, намагаючись втиснути у невластиві рамки», – припустив Микола Гайда

«Початок сумної та жалісної історії, яку ми маємо нині, поклало рішення виконкому 3 вересня 2004 про проведення досліджень на ділянці кварталу втраченої забудови, що мав бути регенерованим у зоні ЮНЕСКО. Для цього 31 березня 2007 року управління погодило історико-містобудівне обґрунтування, виконане інститутом «Укразахідпроектреставрація», – сказала Лілія Онищеноко, зауваживши, що організатори конкурсу проектів на забудову рогу вул. Вірменської–Краківської не залучили управління охорони історичного середовища до підготовки умов конкурсу, що окошилося не розплутаним клубком проблем, який консультативна рада при управлінні вже розглядала, але до голосування не дійшла.

Також Микола Гайда намагався пояснити аудиторії, що предмет розгляду актуального засідання не є логічним продовженням того, що було прийнято у 2004 р. Але емоційний вибух професора Богдана Черкеса, який велів не влаштовувати «цирків натуральних» і назвав те, що відбувається, «соціальною шизофренією», показав, що апологети одіозного будівництва воліють, аби громада вважала ці процеси спадкоємними. «Скільки можна терпіти цей маразм! Мене запросили сюди як фахівця, а ваші процедурні питання треба було підготувати до того! Невже ви хочете сказати конкурсу «чао», і там біля Телесиків нехай щурі бігають! Прошу не впадати в політичний абсурд!», – обурювався праведним гнівом Богдан Черкес.

Після такої тиради фахівця-архітектора чимало фахівців-реставраторів стушувалися, а декотрі полишили зібрання, зрозумівши: коли за норму мають порушення процедур, ДБНів і Законів, то брати участь у дискусії безперспективно.

Наступним маніпулятивним моментом процедури обговорення була непаритетна кількість рецензій: від архітекторів – 4, від реставраторів – 2.

Рецензент Ігор Гнесь почав від згаданих Богданом Черкесом «трущоб», які внаслідок новітньої забудови стануть ефективно використаною площею, але зауважив у проекті порушену парцеляцію, знищення археологічних знахідок, грубе втручання в історичну тканину, агресивність гострого кута, не властивого характеру львівської архітектури. «У мене запроектований будинок викликає асоціацію із бункером. Найкращий вигляд його на візуалізації з висоти пташиного польоту, але представлені розгортки не дають нам уявлення, як сприйматиметься такий масивний об’єм в оточуючій забудові, коли лицювальний камінь почорніє?», – непокоївся Ігор Гнесь, а все ж вважав що недоліки якимось чином нададуться до усунення, тому запропонував, щоб ескізний проект адаптатори доопрацювали.

Подібні сумніви були геть чужі його колезі Віктору Проскурякову, який намагався виставити свою рецензію не офіційною опінією, а приватною візією. «У нас в кращому випадку роблять історичні римейки, а цей проект відкриває нову епоху, демонструючи нову комунікацію між минулим і майбутнім! І це нове – не на периферії, а в самому серці історичного Львова! Проект пропонує нове призначення старих кам’яниць. Тепер це буде не житло, а багатофункційний комплекс, який формуватиме сучасний вигляд Львова! Я захоплений простою до геніальності ідеєю облицювання білим каменем! Відбиття сонця від фасадів призведе до збільшення освітлення будинків на вузьких і похмурих вулицях Вірменській і Краківській! Буде світло! Заломи фасадів зберігають ритм кварталу і додають динамічності загальному об’єму, а гіпертрофовано загострений кут стає активним посередником між існуючою різномасштабною забудовою. Пропонована будівлю можна віднести до високої якості, вона навіть у дечому подібні на готель «Жорж»! Цей ескіз – високопрофесійна робота, яка може бути взята за основу для подальшого опрацювання», – сказав Віктор Проскуряков.

Суголосою за ступенем захоплення була й рецензія Михайла Федика. «Стоїмо перед дилемою: будинок в історичному середовищі – чи творчий пошук. Високий рівень проекту забезпечений високим професійним рівнем конкурсної комісії. Це внесок у просторову структуру історичного центру міста. Позитиви проекту – у цілісній структурі фасаду і даху. Фасади відповідають існуючій парцеляції, а сама будівля не втручається у підземний простір», – висловив припущення Михайло Федик, рекомендуючи ескізний проект до подальшого опрацювання на наступних стадіях із врахуванням уточнення співзвучності мас і висот.

Першими словами налаштувавши колег буцімто на принципову розмову, усе ж звів свою рецензію на дифірамби проекту й Михайло Ягольник». Я радий, що є нагода поговорити про проблеми, розмова про які назрівала довгі роки. Мене тішить дискусія про збереження Львова. Утримуючись від ревізування роботи журі, компетенція якого не викликає сумнівів, усе ж зазначу, що критерії закритого конкурсу мені не відомі, умов його я не бачив, але гадаю, що такі конкурси варто влаштовувати не в один, а у два тури.(перший – відкритий, другий – закритий). Ці вимоги прописані у відповідних постановах Кабміну, що стосуються архітектурних конкурсів. Так сам там вимагається залучати до конкурсів Національну спілку архітекторів України. А тут нами знехтували. Утім це на оцінку проекту не впливає, бо він у містобудівному аспекті – внесок нової думки. Автори дозволили собі сміливість порушити закритість простору, свідомо відрізавши надземну частину, щоб не поєднувати старе й нове. Проект нічого не нав’язує середовищу, – жодних символів! Відкрити красу текстури облицювального пісковика дають змогу сучасні технології. У проекті відчувається новаторський дух», – прийшов до висновку Михайло Ягольник, вказавши на єдиний недолік – відсутність історико-містобудівного обґрунтування.

На це реставратор Юрій Дубик запропонував зважити, що місто отримає, а що втратить у випадку реалізації проекту. «Чи співмірними є такі величини, як 90 готельних номерів і втручання в охоронну зону ЮНЕСКО, адже проект пропонують втілити на території заповідника поблизу будинків сформованої історичної забудови пл. Ринок, Вірменського та Преображенського храмів. Якщо це ескізний проект, то повинен відповідати ДБНам. А за ними, ділянки мають пройти археологічні дослідження у повному обсязі. Проект не відповідний ще й тому, що не передбачає збереження парцелей, а запропоноване оздоблення стіни фасадів традиційним матеріалом але саме в нетрадиційний спосіб навряд чи доречне з огляду на ЮНЕСКО. Дискусійними є й запропоновані віконні осі і входи із неврахуванням історичних, загалом у проекті не йдеться про збереження історичного ансамблю й регенерацію кварталу історичної забудови. ДБН це чітко регламентує на території заповідника, але всі ці вимоги на стадії ескізного проектування не виконані», – наголосив Юрій Дубик, усе ж запропонувавши повернути проект на доопрацювання згідно з ДБН.

Письмову рецензію відсутнього на засіданні двох рад Романа Могитича зачитала Лілія Онищенко. Роман Могитич, який у 2004–05 роках досліджував квартал втраченої забудови на розі вул. Вірменської–Кравіської, нагадував, що первісно була рекомендація відтворити будівлі, для цього науковці зібрали достатньо архівного матеріалу, зокрема й візуального. Але в умовах конкурсу не йшлося про збереження міщанських традицій Львова, на яких так наполягає Роман Могитич, котрий вважає за доцільне на основі наукових напрацювань усе ж відтворити втрачене шляхом відбудови.

Дві останні рецензії викликали жваве обговорення присутніх. Збагнувши, що публічною критикою закордонних авторитетів, що входили до журі й були учасниками конкурсу, можна попсувати собі стосунки із владою, дехто з архітекторів вдавався до цікавої тактики: вони віддавали належне компетенції, ерудиції й геніальності європейських колег, але зауважували – запропонований проект не до місця і квит!

«Якщо говорити про історичну архітектуру, то треба відбудовувати втрачене, зберігаючи фасади, й наповнюючи середину сучасними функціями. «Укрзахідпроектреставрація» працює над проектом регенерації цього кварталу. Сам по собі це хороший місто формуючий проект, але не для місця, що лежить у зоні ЮНЕСКО. Треба дотримуватися вимог чинного законодавства і приймати рішення», – сказав Андрій Левик.

Історик Іван Сварник нагадав, що будинки на цій території є не лише пам’ятками архітектури, а й пам’ятками історії, і до цього треба ставитися з повагою. «Будинок запроектованого готелю має право на існування, але поза центром Львова, цей комплекс не на своєму місці, до стилю Львова не пасує. Бо зовнішній вигляд не повинен контрастувати з оточуючим середовищем, зрештою матимемо підміну понять, коли вважатимемо, що це одні ділянка», – вважає Іван Сварник, який запропонував повернутися до розгляду питання про призначення ділянки.

Микола Бевз, не зачіпаючи етики оголошення конкурсу, повідомив, що як член журі він мав відкриту і чесну дискусію із закордонними колегами та автором, у якій його позиція була найбільш критичною. «Але коли до представленого ескізного проекту журі мало зауваження, то тепер я бачу, що їх не просто не враховано, а до дотриманих автором вимог іще й додано адаптаторських хиб. Проект виконаний із порушенням правил регенерації, вимоги збереження фундаментів проігноровано, порушені вимоги ЮНЕСКО щодо збереження духу місця, його треба вміти передати. Не можна проектувати тут, як на чистій ділянці», – переконував Микола Бевз, який запропонував змінити адаптатора проекту – замість того, щоб відхилити сам проект, як недоцільний для саме цього місця.

Ігор Черняк подивувався, що підставою для проектування було рішення журі, а не реставраційне завдання й вказав на відсутність узгодженості в положенні про конкурси і процедурами, прописаними в ДБН. «В усіх ухвалах, що стосуються даних ділянок, написано, що їх надають для відтворення втраченої забудови, а вийшло – що під нову забудову, яка не передбачає збереження фундаментів! Тоді на підставі чого ми говоримо про середовище?», – застосував риторичну фігуру Ігор Черняк і запропонував опрацювати проект із забезпеченням домінування елементів довколишнього історичного середовища. «Ми не повинні ставити копії, як «Ексімбанк», а входити в середовище. Оскільки Микола Бевз у складі журі підтримав той проект, то він є добрий, будівля має право на життя – тільки чи в цьому середовищі?», – засумнівався Ігор Черняк.

Так само бачить втілення проекту не в цьому місці й Андрій Салюк. «Збудуємо готельні номери ціною реальної втрати статусу історичного міста. Не розумію, яку ідентичність нам пропонує цей проект, якщо пристати на слушну думку, висловлену в книжці професора Черкеса про те, що архітектура мусить втілювати національні ознаки. А що національного запропоновано в цьому агресивному проекті? Боюся, що Львів в чергове проковтне думку фахівців. Це зайвий об’єкт. Архітектура є соціальним видом мистецтва: архітектори проектують – споживаємо всі ми, хто дивиться на ці будинки. То чому за гарними фразами львів’янам пропонують те, що їм не подобається? Ця архітектура – не для ЮНЕСКО. Це визнав навіть віце-президент ІКОМОС Польщі Кшиштоф Павловський, якому показали зображення проектованого готелю», – покликався на авторитет польського консерватора Андрій Салюк.

«Ми не зобов’язані реалізовувати проект, якщо умови конкурсу не були погоджені з управлінням охорони історичної спадщини, тому подальше проектування не зовсім чинне. Ми не мусимо не тільки того будувати, а й взагалі забудовувати цю ділянку! То не є «трущоби». Там варто просто упорядкувати сквер, з якого відкривається прекрасний огляд на Вірменську церкву. Я про це говорив і два роки тому: не забудовувати, а довести до кондиції зелену оазу. Запропонована будівля – виклик реставрації, середовищу, «егоїзм монументальності», як каже Михайло Федик. Якщо Іван Сварник зауважує, що триповерховий універмаг на пл.Ринок «випадає й виламується» із історичного середовища, то цей будинок просто «вистрілює»! Така монументальна форма буде цікавою в іншому місці, скажімо серед зеленого масиву, а в це середовище груба, невитончена архітектура не вписується. Пісковик не є стійким матеріалом, за 10 років він осиплеться, і це скидатиметься вже не на бункер, а на печерне житло первісної людини», – така послідовна позиція Віталія Дубини була винагороджена оплесками.

В уявленнях Віри Лясковської будівля нагадує клин військової лави тевтонського ордена, який поруйнує симфонію нашого міста. «Львів найделікатніше місто в Україні, а те, що нам показують, дисонує з високими матеріями. Архітектори, схаменіться! Пошкодуйте інвестора, дайте йому ділянку біля нового стадіону, нехай будує. Не берімо того тільки тому, що то Європа запропонувала, Навіть Сихів цього втручання не виніс би. Наші традиції треба шанувати, бо Львів цікавий саме своєю незруйнованою унікальністю Чому ви нас постійно протиставляєте Європі? Ми що – не Європа? Задвірки? Не принижуйте своєї школи! Не принижуйте наших архітекторів!» – закликала не мати комплексу меншовартості перед закордонною Європою Віра Лясковська. І з нею погодилися прагматики, що поважний бізнесмен не взявся б будувати на місці, де тісно й нема під’їзду транспорту.

Микола Обідняк до того застеріг, що це місце буде мати проблеми з екологією, адже готель притягне транспорт. «Вільних ділянок і історичних кварталах не варто забудовувати. І на Вірменській, і на місці «Вернісажу», де знов заговорили про готель», не має нічого будуватися нового. Нехай лишається сквер!», – сказав Микола Обідняк.

Член ІКОМОСу Ореста Ремешило-Рибчинська також запропонувала реалізацію проекту на іншій ділянці, наприклад, на вул. Зеленій в районі колишнього кінотеатру «Зірка», щоб Львів не втратив шансу здобути цікавий будинок.

«Ми досі не маємо правил забудови й вирішуємо все у ручному режимі окремо для кожної ділянки. Щодо конкурсу, то хочу нагадати, що навіть на «Укрсоцбанк» конкурс був у два етапи. Щодо забудови вул. Вірменської: коли інститут «Укрзахідпроектреставрація» зробив історико-містобудівне обґрунтування, то тоді дійшли висновку – забудувати. І я прихильник забудови. Але бачу, що на цьому етапі ми ще не готові до реалізації таких проектів», – реалістично оцінив ситуацію Володимир Швець

«Кому потрібен тут цей новий готель? Інвестору і тим архітекторам, які його лобіюють. В економічному плані він нічого не змінить для Львова, бо під готелі ліпше переробляти львівські кам’яниці: так і пам’ятки зберігаються і готельних місць більшає. Тож нехай будують нове в іншому місці, а на цьому – слід облаштувати сквер!», – висловив категоричне «ні!» забудові ділянки Мирон Колодко.

Відомий своїм експериментаторським мистецтвом художник Володимир Кауфман здивувався, чому місто не хоче поекспериментувати із середовищем, як на це свого часу наважився Париж, не демонтувавши виставкову вежу Ейфеля, хоч на знак протесту проти неї піднялася хвиля еміграції. «Особисто я «за» цей проект», – висловився Володимир Кауфман, якого підтримав проф. Богдан Черкес у тому, що йому також дуже прикро від загального несприйняття, бо знайомство із автором переконало: це фахова людина, яка не бажає завдавати шкоди історичному середовищу.

«Виявляється, що передове слово архітектури наше місто не може сприйняти? Про що ми нині дискутуємо? Про те, чи втілювати оригінальний проект відомого архітектора, чи відбудовувати невідомо який період. Відбудовувати XII, XVII чи XIX століття? Але відбудова буде новоробом, а не автентикою. Третій варіант був – лишити простір відкритим. Але це смішно – абсолютно кримінальне місце й Івасик-Телесик!», – спробував класифікувати можливі варіанти рішень директор Інституту архітектури. До цих трьох варіантів із залу докинули четвертий: допроектувати, узявши за базову ідею Германн. Але Лілія Онищенко резонно заперечила: «Допроектування означатиме втручання в авторську концепцію і порушення авторського права «.

Виважена позиція Романа Андрусишина із його реплікою «Навіть великі помиляються», подала приклад того, як можна, не завдаючи травм авторському гонору, усе ж відмовитися від небажаного твору. «Умови конкурсу недостатньо вияснили йому, що ділянки слід відбудовувати. Тому ми отримали спірний об’єкт, який не вписується у довколишню забудову своєю авангардністю. Ним ми спотворимо середовище так, що «Укрсоцбанк» сховається за цією потворою», – сказав Роман Андрусишин, після якого знову взяв слово Ігор Гнесь, але вже не як рецензент, а громадянин Львова: «Нема сумнівів у компетентності журі, яке обрало такий проект. Але ми не маємо права на експерименти із історичною спадщиною. Нехай центр залишається вотчиною реставраторів!».

Численні реверанси у бік журі неабияк стурбували Христину Процюк, яка виступила з вимогою на підтвердження компетенції членів конкурсної комісії оприлюднити на офіційному сайті Львівської міськради інформацію про втілення бодай одного їхнього проекту, пов’язаного із регенерацією історичної забудови. Але Юрію Криворучку такі закиди не сподобалися й він розродився черговим афоризмом: «Мені соромно іноді служити цій громаді». Утім, не позичаючи в сірка очей і не надто червоніючи від сорому, висунув пропозицію голосувати за проект. І марними були при цьому намагання Лілії Онищенко наполягти на голосуванні за призначення ділянки...

Відомий уже результат голосування (7 – «за», 4 – «проти») досі сприймається за фантастику. При такій критиці під час обговорення, рахунок передбачав бути інакшим. Оскільки не відомо, кому належали підняті руки, то лишається дочекатися офіційного протоколу й оприлюднити прізвища героїв.

І це був уже третій маніпуляційний фінт, застосований під час спільного засідання двох рад. Утім жодного ноу-хау, давно відомий апаратникам прийом кількагодинного забалакування, після чого очманілим і втомленим людям важко зорієнтуватися хто і що ставить на голосування. Отож голосують похапцем, аби тільки чимшвидше завершити. До того ж, головні гравці покинули зал задовго до завіси… Їхня позиція виявилася вельми дворушницькою: архітектори й реставратори, які звертали увагу на численні мінуси проекту, усе ж з якогось дива пропонували «доопрацювати» його, не наважуючись відкрито відхилити. Іще дивнішою видалася цілковита мовчанка начальника управління охорони національної культурної спадщини ЛОДА Василя Іванівського. І коли аналізуючи результат голосування припустити, що архітектори виступали «проти», а голосували насправді «за» (це вже четвертий технологічний прийом), то тоді справді слід погодитися із проф. Черкесом: така роздвоєність і є соціальною шизофренією.

За гамбурзьким рахунком, не про знищення фундаментів на розі вулиць Вірменської–Краківської ідеться, а про знищення духу Львова. Воно ж стає можливим тому, що знищені фундаменти духовності і порядності. Далі – знищення національної пам’яті, знищення самих себе. Європі на посміховисько.

P.S. Лишається дочекатися не лише протоколу архітектурно-містобудівної ради, а й консультативної ради при управлінні охорони історичного середовища Львова. А згодом стати свідками того, як недолугий ескізний проект рада при вищому державному органі охорони національної культурної спадщини й Мінрегіонбуді опротестує через невідповідність ДБН, які вимагають історико-містобудівне обґрунтування, рецензію на це обґрунтування від незалежної профільної інституції, звіт про доконані наукові (у т. ч. й археологічні) дослідження, реставраційне завдання, дозвіл на виготовлення проекту регенерації, виконаний ліцензійною установою і т. п., і т. д. Коли ж чиновники міськради знов вішатимуть львів’янам на вуха клюски, мовляв усі потрібні погодження проект має, тоді до штаб-квартири ЮНЕСКО має надійти листовний запит із зворотною адресою Львів, вул. Вітовського…. Бо навіть неупередженому оку вся ця історія видається сфастиргованою корупційним пунктиром.

Дата публікації: 
Вів, 31/03/2009
Позначки
centre7.org.ua