Ви тут:При реформуванні кримінальної юстиції суспільство має виробити запит на істину, – адвокат Олег Мицик

При реформуванні кримінальної юстиції суспільство має виробити запит на істину, – адвокат Олег Мицик


Опубліковано22.12.2009

ЗМІ: 
Західно-інформаційна корпорація

Численні приклади того, як у одних випадках бездіяльність, а в інших – протиправні дії можуть призвести до трагічних наслідків, оприлюднили нині у Львові учасники прес-конференції у рамках проекту «Усунення перешкод реалізації права на захист як спосіб реформування системи кримінальної юстиції», що його реалізує ГО Центр правових та політичних досліджень «СІМ». Про це сьогодні, 21 грудня, повідомив кореспондент ЗІКу.

Трагічний випадок із утримуваним у Львівському СІЗО Романом Паньківим, став приводом для окремої прес-конференції. На ній вкотре було оприлюднено, що до затриманих не тільки утруднюють доступ адвокатам чи журналістам, а й не надають невідкладної медичної допомоги!

Як уже повідомляв ЗІК, утримуваний у Львівському СІЗО Роман Паньків, якого без пояснень перевезли до Самбора, напередодні зустрічі із адвокатом та журналістом, перерізав собі вени. Паньків мав намір дати інтерв’ю для телебачення до Дня прав людини про те, як вибиваючи свідчення йому зламали ногу і 5 днів не накладали гіпс! Під час спроби самогубства, за словами Паньківа своєму адвокату, ніхто з правоохоронців не надав йому першої невідкладної медичної допомоги, це зробили співкамерники. Більше того, правоохоронці не дозволили адвокату навіть сфотографувати порізи на руках Паньківа!

Журналіст, який отримав дозвіл на інтерв’ю із Романом Паньківим, розцінює те що сталося, як ознаку того, що суд в Україні є ручним, а міліціонери не є охоронцями права.

«Суддя Самбірського міськрайонного суду Василь Кравців чомусь відкликав свій дозвіл на інтерв’ювання Паньківа. А напередодні мені телефонували й просили не порушувати цієї теми взагалі. Два роки із затриманого вибивають свідчення, і він під тортурами свідчить проти себе, але справу ніяк не завершують. Людина два роки сидить у клітці, голодує, ріже вени, протестує, але її ніхто не чує. Після всього, що трапилося, я відчуваю особисте моральне зобов’язання перед ним, донести його історію до громадськості. Випадок Паньківа підтверджує, що катування, тортури є щоденною і рутинною практикою міліції, яка не вміє зібрати докази. А натомість примушує під страхом тортур писати під диктовку зізнання, які не тримаються купи. У той же час, правоохоронці, коли відчувають, що їхні зловживання можуть бути оприлюднені вдаються до перешкоджання не тільки адвокатській а й журналістській діяльності. Я маю намір подати судовий позов проти особи, яка прийняла рішення про етапування Паньківа у невідповідний спосіб, аби перешкодити його інтерв’ю», – заявив львівський журналіст Остап Дроздов.

На етапування Паньківа також звернув увагу і адвокат Олег Мицик, котрий, своєю чергою, також планує подати судовий позов проти посадових осіб слідчого ізолятора за ненадання змоги сфотографувати ушкодження Паньківа. «Етапування чи конвоювання має чітко виписану процедуру. У кожному разі для цього потрібна спеціальна машина, а не салон авто начальника райвідділку. Зрозуміло, чому міліція захотіла не допустити журналіста до Паньківа: той був готовий назвати людину, яка зламала йому ногу, вибиваючи зізнання у дикий спосіб, – Паньківа поклали на стіл, скрутивши руки за спиною кайданками, і, засунувши йому до рота шапку, били по ступнями. І якщо конкретного міліціонера засудили б, то розвалилася усі справа, сфабрикована за вибитими свідченнями. Паньківа звинуватили у розбійному нападі, вибили з нього покази, що він це здійснив разом із людиною, яка на той час за перебувала… в Москві, на авто, яке в той час перебувало … за кордоном, а із групи складом 7 осіб – за свідченнями п’ятеро стояли «на шухері». У тім справа не зводиться до того, чи винуватий Паньків, а до того, що коли винуватий, то це слід професійно довести неспростовними доказами, а не вибиваннями признання провини. Судовий розгляд справи Паньківа триває півтора року. Але є безспірні докази катування і за цим фактом прокуратура у лютому 2008 року порушила кримінальну справу. Хай там як, проте міліція не має права бити нікого, – ні невинного Мозолу, ні винного Онопрієнка! Навіть, коли суд згодом і доведе винуватість затриманого за підозрою у скоєнні злочину, все одно вибиті зізнання за світовою практикою не повинні братися до уваги. А в нас беруться, тому що міліція професійно неспроможна в інший спосіб доводити причетність особи до злочину. Ось свіжий приклад: 13 жовтня неповнолітнього Ореста прикували кайданками до холодної батареї в райвідділку і залишили перед відкритим вікном роздягненого на ніч, аби його первинні пояснення були такими, що вигідні міліції. Але суд притримується такої лінії: якщо міліціонерів не притягнули до відповідальності, то не говоріть про катування. Натомість в інших випадках міліція виявляє злочинну бездіяльність, як це було із розслідуванням справи про вбивство сина Володимира Богути в Трускавці, до речі пан Богута із Каміня-Каширського вже подав позов до Європейського суду з прав людини», – сказав адвокат Олег Мицик.

За словами керівника громадської організації Центр правових та політичних досліджень «СІМ» Лідії Тополевської, яка під час своєї правозахисної практики спілкується із численними затриманими та засудженими, ненадання невідкладної допомоги, перешкоджання у доступі адвоката до підзахисного, жорстоке поводження та катування є широко розповсюдженими в Україні. « Європейський суд з прав людини буквально завалений скаргами з України. Їх так багато, що декотрі справи чекають на розгляд по 2-4 роки. Так, поданий 2002 р позов Олексія Афанасьєва проти України за вибивання свідчень і не надання адвокатської допомоги вилилося у великі компенсації і штрафи. Сподіваємося, що Європейський суд розгляне серед інших і справу Романа Паньківа (ми маємо офіційні довідки із трьох різних ізоляторів, що Паньків у них перебував одночасно!). Однак останнє рішення Європейського суду в справі Яременка проти України, – скерувати на додатковий розгляд кримінальну справу, у якій звинувачений після катувань узяв на себе іще одне вбивство – наш Верховний суд, на жаль, виконав без зміни вироку, просто вилучивши згадку про незаконно вибиті докази. Після такого прецеденту, засуджені, котрі ще мали надію на Європейський суд, можуть втратити всі сподівання. Тому поки не буде досягнуто персональної відповідальності чиновників за протиправні дії, страждатиме вся система. Наразі ж персональної відповідальності нема», – констатувала Лідія Тополевська.

«Україна може похвалитися тільки 0,3 відсотка виправдальних рішень суду. У нас чомусь побутує хибна думка: коли рішення виправдальне, значить воно «куплене». Тоді як у світовій практиці виправдальних рішень є третина. Але українська кримінальна юстиція усе ще базується нехтуванні презумпцією невинуватості, намагається за будь-що зробити підозрюваного засудженим, довіряє зізнанням, нерідко вибитим під час слідства. Інколи затриманих міліція вмовляє обманом, обіцяючи, що умовою випуску з-під варти є зізнання. І вони зізнаються. Міліція також залучає маріонеткових свідків і понятих, не гребує підкиданням наркотиків чи навіть фальсифікацією висновків судмедекспертизи, як це було у справі із підміною органів сина Наталії Кентиш, якого комусь було вигідно визнати за самогубця, а не вбитого! Щоб приховати спричинені затриманим тілесні ушкодження, працівники міліції нерідко посилаються на вчинення опору. При цьому застосовують прийоми рукопашного бою та спецзасоби навіть до свідків. З погляду Європейського суду з прав людини вибиті свідчення не можна брати до уваги, бо вони не дозволяють встановити істину, а правосуддя має спершу зробити саме це – встановити істину. У суспільства має бути вироблений громадський запит на істину. І суспільство має розуміти, що людина є фізично недоторканна, а міліціонер, який бив людину мусить відповісти раніше, ніж суд засудить цю людину за вибитими зізнаннями», – переконує адвокат Олег Мисик.

Довідка ЗІКу

Стаття 28 Конституції України передбачає: «Кожен має право на повагу до його гідності. Ніхто не може бути підданий катуванню, жорстокому чи такому, що принижує його гідність, поводженню чи покаранню....»

Стаття 22 Кримінально-процесуального кодексу забороняє домагатись показань обвинуваченого та інших осіб, які беруть участь у справі, шляхом насильства, погроз та інших незаконних заходів.

Суд, прокурор або слідчий зобов’язані у межах своєї компетенції порушити кримінальну справу в кожному випадку виявлення ознак злочину, вжити всіх передбачених законом заходів до встановлення події злочину, осіб, винних у вчиненні злочину, і до їх покарання.

Особа, що зазнала матеріальної шкоди від злочину, має право заявити до обвинуваченого позов або до осіб, що несуть матеріальну відповідальність за дії обвинуваченого.

Стаття 221 Цивільного процесуального кодексу передбачає обов’язок суду зупинити провадження у справі в тому випадку, якщо її розгляд не може відбутися до розгляду іншої справи у цивільному, кримінальному чи адміністративному судочинстві.

Закон України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури і суду» від 1 грудня 1994 передбачає у статті 2: «Право на відшкодування шкоди в розмірах і порядку, передбачених цим Законом, виникає у випадках: – постановлення виправдувального вироку суду; – закриття кримінальної справи за відсутністю події злочину, відсутністю у діянні складу злочину або недоведеністю участі обвинуваченого у вчиненні злочину; – відмови в порушенні кримінальної справи або закриття кримінальної справи з підстав, зазначених у пункті 2 частини першої цієї статті; – закриття справи про адміністративне правопорушення».

Стаття 3 Конвенції про захист прав людини та основних свобод втілює одну з фундаментальних цінностей демократичного суспільства, що безумовно забороняє тортури або нелюдське чи таке, що принижує гідність, поводження або покарання. Конвенція вимагає від держави, які її підписали вживати заходів, аби особи у межах їх юрисдикції не зазнавали тортур або нелюдського чи такого, що принижує гідність, поводження. Застосування фізичної сили щодо особи, позбавленої свободи, яке не було вкрай необхідним через її власну поведінку, є приниженням людської гідності та порушенням права, передбаченого у статті 3 Конвенції

Держава відповідає за благополуччя осіб, взятих під варту, і органи влади зобов’язані захищати таких осіб. Пам’ятаючи про обов’язок органів влади звітувати щодо ушкоджень, завданих особам, що перебувають під їхнім контролем, Європейський Суд вважає, що нездатність встановити державних службовців, винних у злочинному насильстві щодо затриманої особи, як у цьому випадку, не може звільнити державу від відповідальності за Конвенцією. Стаття 3 Конвенції створює позитивний обов’язок ефективно розслідувати заяви про погане поводження.

Стаття 13 Конвенції передбачає: «Кожен, чиї права і свободи, викладені в цій Конвенції, порушуються, має право на ефективний засіб правового захисту у відповідному національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, що діяли як офіційні особи».

Дата публікації: 
Пон, 21/12/2009
Позначки
centre7.org.ua