Ви тут:Охорона пам'яток / Преса про діяльність «СІМ» / Прикриваючись «Євро», у Львові буде чинитися чимало неподобств

Прикриваючись «Євро», у Львові буде чинитися чимало неподобств


Опубліковано20.06.2011

ЗМІ: 
Західна інформаційна корпорація
Автор: 
Марта Гартен

Про те, які ризики несе для Львова «Євро- 2012»в ексклюзивному інтерв’ю для ЗІКу розмірковує президент Українського національного комітету міжнародної ради з питань пам’яток та визначних місць (ІКОМОС) Микола Яковина.

– Пане Яковино, сподіваюся про порушення пам’яткоохоронного законодавства у Львові Вам докладно відомо від львівських членів ІКОМОСу чи бодай із тих листів, які за Програмою моніторингу державної пам’яткоохоронної політики на Вашу адресу регулярно надсилає Центр «СІМ»?

– Так, я володію інформацією, і всі листи отримую, єдине, що не зобов’язаний до відповіді на відміну від органів державної влади, від яких цього вимагає законодавство. ІКОМОС така ж громадська організація, до того ж ми не маємо в Києві навіть бюро з факсом… Але щодо львівської ситуації, я безперечно обізнаний в різних аспектах.

– Ваші львівські колеги з сумного попереднього досвіду прогнозують, що чим більше Львів клопочеться про державне бюджетне фінансування, на яке планує збільшити свою туристичну привабливість до «Євро-2012», тим зростає ризик того, що очікувані гроші підуть не на користь, а на шкоду культурній спадщині, – чи й Ви так думаєте?

– Бюджетні інвестиції – це постійний ризик і виклик для культурної спадщини, оскільки ми знаємо таланти наших урядовців освоювати кошти до дати, а тим більше у стислі терміни. Тут нібито така поважна у загальнонаціональному масштабі імпреза, і погляди всієї цивілізованої Європи звернені на Україну, – але будуть, прикриваючись всім тим, чинитися дуже багато всіляких неподобств. Ми могли, наприклад, пересвідчитися, як у Верховній раді підганяють законодавство під те, аби спростити дозвільні процедури, щоб робити якісь оборудки. А на місцях, я думаю, чим далі від Закону, від контролюючих органів, які й так бездіяльні, – то неподобств більше. Аж до втрати тієї ж безцінної спадщини, що зрештою спостерігаємо у Львові на вулиці Івана Федорова.

– Власне, лунають застереження: чи будівництво готелів до «Євро-2012» потрібне аж у такій кількості, коли воно ставить під загрозу нашу головну цінність – культурну спадщину?

– І Україні, і Львову, зокрема, туристична інфраструктура потрібна. Але мені здається, що маємо із цим якусь «димову завісу». Тому що, наприклад, із розрахунку на душу населення, на кількість можливих приїжджих туристів, можливо, треба не аж стільки престижних 5–4-зіркових елементів туристичної інфраструктури, а треба розвивати базу цієї структури, тобто скромніші місця побуту туристів, місця для паркінгів, харчування, причому не тільки швидкого. А цього нема. І не тільки про Львів треба думати, а й про не такі віддалені терени, оскільки прилеглі місця славляться як природними екзотами, так і об’єктами культурної спадщини.

– Натомість ситуація у Львові банальна: забудовники готелів прагнуть поставити їх саме в історичній частині міста, мотивуючи це бізнесовою вигодою. Однак часто при цьому вони абсолютно нехтують обмеженнями, які на нове будівництво накладає охоронний режим територій, які перебувають у Переліку світової спадщини ЮНЕСКО. Мало того, що вони проектують не дотримуючись вимог, вони ще й приступають до будівництва, не пройшовши законної процедури дозволів і погоджень. Відтак, маємо свавільно розібрані пам’ятки архітектури, зруйновану планувальну структуру середньовічних кварталів, порушення просторово-об’ємної гармонії забудови, до того втрачаємо безцінні пам’ятки археології. Як реагує на це ІКОМОС?

– Як і всі ви. Ви ж знаєте, що керівництво ІКОМОСу, і члени бюро, котрі є львів’янами, і віце-президент ІКОМОСу Андрій Салюк, – усі входять до створених (хоча я підозрюю, що це про людське око) робочих груп, нарад чи консультативних комісій. Але мені видається, що це робиться дійсно на відволікання уваги. Боюся що ми не досягнемо бажаного. Бо і інвестори, і влада зацікавлені довести те, що вони розпочали, до кінця.

– Ви не маєте що їм протиставити?

– Має реагувати, в першу чергу, вся державна машина, усі її контролюючі органи. Себто управління охорони історичного середовища Львівської міськради, управління охорони культурної спадщини Львівської облдержадміністрації, а також міністерства – культури, будівництва, закордонних справ. Останнє є стороною не тільки зацікавленою, а й відповідальною за виконання наших зобов’язань перед світовим співтовариством. Внесення історичного центру Львова до Переліку світової спадщини ЮНЕСКО накладає низку зобов’язань уже не муніципального, не регіонального, а державного характеру. Тому, якщо ця машина не працює, якщо Прокуратура з власної ініціативи не фіксує порушень, ну то що може зробити кількадесят пам’яткоохоронців? Дати інтерв’ю? Опублікувати протест у пресі? До речі, ми не завжди можемо достукатися й до деяких редакцій, особливо до електронних ЗМІ…

– А у випадку, коли Прокуратура з власної ініціативи не реагує, органи влади бездіяльні, якогось альтернативного способу чи методу ефективно зарадити проблемі з прикладу чийогось досвіду Ви не знаєте?

– Хороший досвід деінде є. Це те, що має цивілізований світ. Треба, щоб всюди панував Закон, у державі було верховенство права, щоби чиновники робили тільки те, що їм приписує Закон, а людям не забороняли того, що не заборонене Законом. І все! Але в нас звикли керуватися телефонним правом. У нас і далі перші місця у світових рейтингах з рівня корупції!

– А як альтернативу «клин клином» не пробували? Якщо «телефонне право» як реальний механізм управління настільки ефективний, то може його застосування надається для вирівнювання ситуації на благо?

– Як казав один видатний російський театральний діяч: «Не вірю!».

– На практиці доходить до абсурду: коли робиш зауваження органам влади, то вони замість вирішувати проблему вдаються до звинувачень у не патріотизмі. Так перед «Євро-2012» будь-яка критика сприймається як інформаційна війна проти влади міста, яке прийматиме фінал європейського чемпіонату з футболу…

– Так вони з того «Євро-2012» мають собі індульгенції. Але мине «Євро» і виявиться, що це було фіговим листочком. А для наших нащадків ми залишимо скалічений історико-культурний ландшафт і значно більші втрати. Ми ж завдячуємо попереднім поколінням тим, що Львів у такому дуже своєрідному вигляді нам донесений, і цю неповторність повинні плекати. У часі кризи отримати шанс залучити стільки інвестицій – це безумовно добре. Але треба вміти ними по-господарськи розпорядитися. Я думаю, що навіть у себе на обійсті добрий господар, вимірюючи ділянку вздовж і впоперек, шукає раціональне застосування кожному метру. Так само і тут треба розпорядитися належним чином. Бо і довкілля і культурний шар – це є не відтворюваний ресурс. Другого не буде!

– Але ж «Євро-2012» тільки момент, у якому ситуація проглядається більш об’ємно, однак йдеться не про якийсь один момент, а про те, що у Львові порушення пам’яткохоронного законодавства є явищем системним…

– На жаль, і в Україні загалом – також. Це було завжди. Коли святий Володимир хрестив Русь, то підпалених поганських ідолів пустили рікою. Здавалося б, з того часу багато води сплило і варто було б кожного разу чи за зміни влади, чи за переведення годинника на «літній час» не влаштовувати демонстрації боротьби із чимось попереднім, як віджилим. А розуміти, що це все треба складати в скарбничку, бо це наше спільне добро і надбання.

– Із такою настановою, що може ІКОМОС собі поставити на конто із знаком плюс? Чи ця організація чомусь запобігла? Яким може бути оправдання існуванню цій громадській організації, до керівництва якої в Україні Ви належите?

– Я вважаю, що нам нема необхідності виправдовуватися чи щось доводити. Ми доволі різновекторне експертне середовище. І оскільки ми, безумовно, об’єднуємо пам’яткоохоронців, то намагаємося плекати, перш за все, високу корпоративну культуру. Однак, якщо між нами є представники державних чи муніципальних органів, керівники держбюджетних установ і закладів, а також ми, як так би мовити, «вільні митці», дослідники, то з багатьох питань наші думки можуть розходитися. Але є одна свята вимога, котра є самою суттю діяльності нашої організації: дотримання міжнародних норм і стандартів збереження культурної спадщини, дотримання високих професійних стандартів. Хто із нашого середовища це порушує, той не відповідає рамкам нашої організації і буде поставлений поза організацією. Наша робота є доволі плідною. Маю на увазі суспільний діалог, котрий дедалі жвавішає. Також не без нашої участі відбувається підвищення певного рівня професіоналізму і залучення України до багатьох міжнародних інституцій, – це вже результат для організації, котра виростала із 5-7 однодумців у середині 1990-их років.

– Тобто таких дій на порушення пам’яткоохоронного законодавства, як подання до суду тощо, Ви не практикуєте і цього від Вашої організації сподіватися навіть не варто?

– Справа в тому, що досі не було підстав належних. Тільки в останні місяці з’явилися нові норми і ми наразі вивчаємо судову практику, наскільки це можливо. Хоча мені боляче визнавати, що норми є, але практика нашого судочинства і рівень правової культури, помножений на корупцію в державі, не надихають. Якби я самотужки вдався би до того без контори чи офісу, то, вибачте, перетворився б на професійного сутяжника і нічому б іншому часу не присвячував. Але не це є нашим статутним зобов’язанням. Колись була масовою організація Українське товариство охорони пам’яток і культури, і зараз є місцеві осередки, які об’єднують значно більше ентузіастів. Відповідно до українського законодавства ця організація має широкі повноваження. Ми готові надавати експертний супровід, консультувати, але самим нам не подужати. Вибачте, нас півтори сотні на всю Україну. На її величезний масив пам’яток та потужний культурний шар – це дуже тоненько! Навіть не вистачить для маніфестаційного пікету…

Марта Гартен,
спеціально для Західної інформаційної корпорації

Довідка ЗІКу.

Микола Яковина народився 24 березня 1957 р. у місті Караганді (Казахстан) в сім’ї депортованих українців. У 1966 році родина повернулася на батьківщину – до Івано-Франківська. За освітою – художник. Вчився в Івано-Франківській дитячій художній школі, пізніше – у республіканській художній школі імені Тараса Шевченка в Києві(1975), у Львівському державному інституті прикладного і декоративного мистецтва, де вивчав живопис і графіку(1980), юридичний факультет Львівського університету імені І. Франка(1995) та аспірантуру там же.

1990 р. обраний головою Івано-Франківської обласної ради. Від 1991 року – голова Івано-Франківської крайової Ради НРУ. 1992 р. призначений першим заступником міністра культури України. Був членом Державної комісії з питань вступу України до Ради Європи. У 1993 році працював у складі урядової делегації України на Генконференції ООН з освіти, науки й культури (ЮНЕСКО). Від серпня 1994-го понад рік – в.о міністра культури України. 1997 р. призначений заступником голови Івано-Франківської облдержадміністрації. У 2000–2001 роках – радник Прем’єр-міністра України Віктора Ющенка з питань політико-правових відносин та гуманітарної політики. У травні 2006 року обраний народним депутатом. Президент Українського національного комітету Міжнародної ради з питань пам’яток та визначних місць (ІКОМОС).

Дата публікації: 
Пон, 20/06/2011
Позначки
centre7.org.ua